Чужі книжки

Є теми, що лежать на межі між банальністю і чудом. Вони годяться більше для короткого переживання, а не для обдумування. Бо там і думати нема про що — все ефемерно, розмито. Це схоже на уривок тихої віддаленої мелодії без назви. Хоча якби знадобилася назва, я придумав би її легко — скажімо, "чужі книжки". Тільки це все одно звучало б приблизно, бо головне не те, як воно називається, а — як воно виникає.

От, наприклад, теплий хмарний ранок, починається дощик, явно ненадовго. І ця тема з'являється, і вона саме з дощем пов'язана, бо тобі, мабуть, підсвідомо хочеться сховатися від нього в якій-небудь хаті. А вже там озираєшся і, за звичкою, шукаєш очима книжок. Їх може там і зовсім не бути, як у багатьох хатах, куди я люблю заходити, бо там все про все знають усно. Або це кілька давніх підручників, бо тут жили двоє дівчат, які мені подобалися школярками. Потім мелодія ускладнюється й драматизується, бо це вже квартира, де багато книжок, які зачаровували мене в юності, совєцькі художні альбоми переважно з чорно-білими репродукціями, що здавалися тоді розкішшю. Вони всі на місці, одначе, господар квартири перестав купувати книжки ще тоді, в сімдесятих. І в тім є печальна загадка, яку не хочеться розгадувати, бо відповідь може виявитися надто простою. Може — розчарувався. Або захотів залишитися серед тодішніх, а не інших ілюзій. Або зрозумів, що книжки все одно — завжди чужі, хоч нібито й твої.

Тут у мелодії виникає дисонанс, і згадується один мій приятель, нині покійний, дядя Шурик. Його не можна було допускати до книжок — бо щось украде. Якось він прийшов у гості до дівчини, що його любила. Коли вона одвернулася, він узяв якусь книжку й засунув собі під светр. А дівчина на прощання обняла його — й намацала ту книжку. Отак воно буває.