Я знав одне місце, де люди не вмирали. У мене там колись було кілька добрих приятелів. Те місце ніяк не називалося — радгосп та й годі, хіба ж це назва? Там просто люди жили, і не було ніякої держави — контори чи сільради, бібліотеки — все це десь в іншому місці. І церкви в них не було, свої паски вони святили в нас. Мені мати розказувала красиву історію, як весною 1943 року вони вночі йшли святити паски із запаленими свічками, а наші бачать — якісь вогні наближаються, полякалися, думали — то німці йдуть село палити. Й до школи вони ходили теж до нас.

Те місце заселилося років 80 тому, тоді ж назвалося радгоспом. Правда, при німцях воно іменувалося фільварком, а наші все одно звали по-старому. І скільки я це місце пам'ятаю, там не було кладовища. Фантастична річ — люди так довго тут живуть, а кладовища нема. Може, причина в тім, що вони жили тут не все своє життя.

Люди так довго тут живуть, а кладовища нема

Інколи тамтешнім людям все-таки доводилося вмирати. Але ховали їх, якщо це траплялося, десь, очевидно, не тут, а по той бік траси, десь там, де є контора й усе інше.

Координати цього місця: якщо їдеш по трасі Київ — Харків у бік Пирятина, треба вийти на 115-му кілометрі. І пройти, може, з півкілометра — дорога обсаджена осокорами. Рік тому, перед Благовіщенням, я вийшов там із машини — захотілося пройти ці кілька сотень метрів пішки, бо коли їдеш — проминаєш радгосп за хвилину чи менше, нічого не встигаєш роздивитися. І ось що нового я там побачив: по праву руку, в чистому полі — кілька хрестів. Отже, у них тепер усе як у людей. Тільки місце ще не обжите — ні дерев, нічого, тільки могили. А по цей бік дороги якісь люди перебирали картоплю й горланив золотистий півень.

Потім уночі я прокинувся од того, що була гроза — і знову подумав про те місце.

×