Як це розкажеш

Звідки береться серпень? Як упізнається, що він вже тут?

Я встав у неділю рано — і все було вже не так, як учора. Стояла особлива тиша, без ніяких пташиних чи людських голосів, і в тій тиші щось ховалося — велике, близько, однак, невидиме. Якби мене розбудили після столітнього сну й спитали, що воно, я б сказав, що це серпень, і не помилився б. Одначе, якби спитали, де він, то не знаю, що сказав би. Бо оте щось велике, що ховається десь близько, ніколи не стає видимим. У нього є тільки запах. Запах свіжозмолоченого зерна. Одна зернина — не пахне. А коли їх сто тисяч пудів — отоді й виникає той ні на що не схожий аромат, якийсь заразом і хлібний, і тілесний. Подібно пахнуть маленькі діти після купання. Не буквально так само — а так само чудесно і ні з чим непорівнянно.

І от зараз, хоч найближчі жнивні поля за кілька кілометрів — я той запах чую. Чую — чи здається? Може, то тільки рефлекс дитинства, коли ми возили зерно од комбайна на тік. І доки їхали — ховались по шию в тому живому й теплому зерні.

Цього літа перше серпня випало на неділю. А недільними вечорами ми з братом ведемо телефонічні бесіди. Брат живе географічно набагато ближче до нашого дитинства. Як усі старі люди, ми в наших бесідах повторюємось. На цей раз мені хотілося, щоб він повторився. І брат зробив це. Бо якраз перед тим придбав скількись там пудів пшениці нового врожаю. І отак, слово за слово, вийшов на те, до чого не раз колись вертався: "Ти ж знаєш, як пахне зерно надвечір? А свіжа солома? А як про це розкажеш тому, хто не знає?" Я слухав — і боявся, що він помітить свої повтори й зіскочить із теми. Він, слава Богу, не помітив.

А оте зерно вони привезли додому вдвох з онуком Іваном. Значить, у нашій невеликій компанії є ще один, хто щось знає про серпень.