У вогкому поморському квітні 1999 року я ледве штурхав лопату в польському релігійному санаторії "Бетанія". ­Напередодні київське "Динамо" програло в півфінальному матчі Ліги чемпіонів мюнхенській "Баварії".

Власник санаторію ксьондз Болеслав помітив мій стан.

– Не сумуй, – утішав святий отець. – Наступного разу виграють.

– Ох, отче, наступного разу вони так гратимуть через 13 років.

Слова Ахметова сприймалися з гумором

Я мав на увазі попередній цикл "Динамо". Востаннє яскраву гру кияни демонстрували 1986 року.

Я майже вгадав. З тією лише різницею, що за 13, ну добре – 14, років шанс зіграти в півфіналі Ліги чемпіонів має не "Динамо", а "Шахтар". Ще рік тому слова Ріната Ахметова про те, що невдовзі його команда переможе в найпрестижнішому турнірі сприймалися з гумором. Тепер не смішно навіть лондонському "Челсі".

Найцікавіше, що всі експерти проспали момент появи суперклубу. Однак я точно пам'ятаю дату його народження – минулорічного листопада у грі з "Карпатами". У себе на полі львів'яни були розбиті – 5:0. Упродовж цьогорічної весни "Шахтар" епізодично показував таку гру, а влітку й восени прийшла стабільність. У донеччан насамперед вражають не результати, а гра. Та впевнена легкість, з якою "Шахтар" мчить уперед, нагадує мені київську весну 1999 року. Тільки я трохи розчарований: чому ця гра не повернулася до Києва, а обрала Донецьк?

Я знаю відповідь: за ці 13 років у "Шахтар" було вкладено більше любові. А нинішня гра – просто подяка за неї.

×