Лімбурзький сир

— Батьку, я у провінції Лімбург, — каже донька-десятикласниця телефоном. Що тобі привезти?

Не сумніваюся ні секунди.

— Купи мені знаменитого лімбурзького сиру, — кажу. — Хочу спробувати, що то за диво.

Торік Світлана була в таборі біля бельгійського міста Намюр. Учила французьку з дітьми із фламандських сімей. Цього літа — вчила фламандську в таборі біля Брюгге, теж у Бельгії.

Із сиром проблеми виникли із самого початку.

— Чого від нього так смердить? — запитала у продавця.

— Бо така технологія. В нього має бути запах немитих ніг. А їсти його не тільки можна, а й треба. Ти ж не носом його їстимеш, а ротом.

У таборі сир лежав у холодильнику. В останній день хлопці напилися пива й залізли до холодильника по закуску.

— Хотіли з'їсти, але їх відлякав запах, — не без гордощів розповідає Світлана.

У середу прилітає в Україну.

— Понюхай рюкзак, — каже мені. — Я боролася з цим два тижні.

Сир справді смердить немитим цапом. Коли жінка з донькою йдуть купатися на Дніпро, я наважуюся розпечатати упаковку. Запах ударяє в ніздрі так, що кишки рвуться назовні.

Перша порція дістається собаці. Він хапає на льоту, а потім акуратно кладе на підлогу.

— Мажор, май совість, — кажу. — Цей сир коштував шість євро.

Більше двох шматків у собаку запхнути не вдається. За годину повертаються дівчата.

— Боже, сморід чути аж на сходах! — обурюється жінка.

Вночі я погано сплю. Зранку, дорогою на пляж, викидаю сир у смітник. Повертаюся за годину. Біля контейнера сидить безхатько.

— Ой, ти маленький! — сюсюкає до собаки. — Як тебе звати? То ти такий небритий, як і дід?

На бороді безхатька звисають залишки лімбурзького сиру. Ми проходимо метрів із 30. Я не витримую й обертаюся. Він знову лізе до упаковки й відрізає канцелярським ножем невеличку скибочку. Розкошує, аристократ.