– Із села ледве вирвалася. Тепер і згадувати страшно, – розповідає 21-річна Іванка.

Стоїть біля будівлі Кабміну на Грушевського.

– Ми з мамою від злиднів утекли, в Києві прилаштувались. Мене помітили і секретарем у міністерство запросили, – поправляє довгу біляву косу. – Стараюсь тепер, бо не маю права на помилку. Вчитися на юриста хочу.

Іванка стискає в руці букетик різнокольорових квітів.

– Фрезії. Подруга флористикою займається. Каже, для вишуканих дівчат беруть. Я тепер кавалерам тільки такі замовляю, – усміхається.

Невдовзі Іванка вступила на юридичний.

– Треба жити красиво, – говорила. – І чоловіка знайду красивого. Он, бач, якими машинами їздять, у які краватки позатягувалися – любо глянути. Я ж з дитинства дівчина прудка. Що-що, а очі хлопцям строїти вмію.

За рік після розмови дізналася про Іванчине весілля. Фото з чоловіком у соцмережах не виставила – щоб не зурочили. Лише свій портрет у білій сукні й мереживному вельоні. Замість фрезій – букет рожевих троянд.

– Понти то все, – каже Іванка при зустрічі. Вона – з дитячим візочком. – Вийшла за хлопця із сусіднього села. Саме в Київ переїхав.

– Красивий, видно? – питаю.

– Любить. Троянди дарує. А з тими красивими у краватках сама щоранку букети собі купувала. Щоб люди думали, ніби все в мене гаразд

×