- Слух, що нас будуть затоплювати, пішов ще на початку 1950-х. На Дніпрі будуватимуть гідроелектростанцію. Ми не повірили. Якось зійшлися люди біля контори. Один чоловік - ми його звали Нечипоренком - зняв шапку, перехрестився та й каже: "Такого не може бути. Тут наші діди й прадіди. Така краса: земля, луги, озера, ліси. І все це затопити?" А потім найперший і переселився до дочки в Черкаси.

92-річний Сидір Завалко майже два десятиліття був головою сільради. За цей час із Самовиці Іркліївського району на Черкащині воно стало Ленінським Чорнобаївського. Змінило і назву, і дислокацію - на десятки кілометрів углиб степу.

- Я коли народився 1917-го, мати лежала зі мною на печі, а в хаті вода стояла по коліно. Навесні в нас завжди були паводки. Та люди не хотіли обжиті місця кидать. Переживали, чим будуть топити, на чому пектимуть хліб. Бо в нас унизу паливо було дармове: і дерево, і торф. А чим топити в степу?

Лісоруби із Закарпаття в Самовиці з"явилися 1955 року. Почали валити ліс над Дніпром. Приїхала комісія для оцінки майна. Списували будинки, надвірні споруди, тини, колодязі, дерева. Гроші переказували до ощадкаси. Аванс давали відразу, решту - після перенесення. При Міністерстві сільськогосподарського і міського будівництва Української РСР створили спецбудуправління. Зводити нові села йому допомагали колгоспи, яких не переселяли.

Самовицю переносили за 35 км, до урочища Баталого. Нове село на сесії сільради назвали Ленінським. Поділили кварталами 200 на 300 м. У червні 1956-го почали давати наділи. Кожному двору по 25 соток - 25 на 100 м, забили кілки.

- Де буде чий двір, кожен витягував із шапки бирку з номером кварталу й ділянки. Отут, де моя хата стоїть, вівса було по коліно. Ні річки, ні ставка, а вода - на глибині 18 метрів.

Того року збудували 14 хат, наступного - 48, решту - впродовж 1958-1959-го. Для перших 11 учнів у Ленінському навчання організували в одній із хат. Поставили чотири парти - на кожен клас по одній. На стіну - дошку з фанери. Нову двоповерхову школу відкрили 1960-го.

- Кладовище переносили. Приїхала бригада - п"ятеро зеків. Розчистили майданчик, залили його вапном. Викопували могили, витягували скелети і складали рядочком. Потім у ящики, на машини і везли у степ, на виділене під нове кладовище місце. Викопали три братські могили і всіх у них поховали. На кожній поставили по хресту. Хто хотів, той просив, щоб його родичів поховали окремо. Цим гробокопачам добре платили, по 300 карбованців на день. Але, кажуть, із них зараз нікого в живих не залишилося.

Сидір Завалко із Самовиці перебрався до Ленінського 4 листопада 1958-го. Він, дружина Марія та дві доньки - 13-річна Світлана й 11-річна Віра. Мати, Мотрона Завалко, зимувала у старій хаті. Переселилася навесні наступного року.

- В нас у городі були берези й чотири груші-дички. Величезні - такі, що й не охопиш. От я й попросив великого бульдозера, щоб звалити їх. Стоїмо з матір"ю. Він як розженеться, як ударить по груші, а мені плакати хочеться. Годувальниці ж наші. Цілий рік вони сушку на узвар нам давали, а берези соком нас півліта снабжали, - витирає сльози. - Одну жінку в сусідніх Більках навіть прив"язували. Визвали бульдозер, щоб її хату валять, а вона лізе під нього. Побудували їй будинок, привезли туди. А вона хату покинула й повернулася на звалище свого двору. Силоміць забрали назад.

Затоплення тривало з весни до осені 1959 року

- Коли вже воду почали пускать, їздили ми перевіряти, чи всі двори добре зачищені. Бо бувало таке, що розібрав хату, а солома залишилася. То ми палили ті купки. Якось улітку, пам"ятаю, поїхали туди підводою: я, голова колгоспу, їздовий, секретар парткому і будівельник. Туди їхали, по колодки було води. А назад - того самого дня - уже по дошку в підводі прибуло. Загрузли колеса. Повставали з підводи. Мокрі на берег вибралися.

Частина людей із затоплених сіл подалися до Криму, на Миколаївщину, Херсонщину, Кіровоградщину й Одещину. Однак сімей без двох працездатних в інші області не переселяли. Деякі самовицькі поверталися в рідні краї, осідали в Ленінському. Та майже половина таки роз"їхалися.

- Років через 10 після затоплення їхав я з Ірклієва річковим трамваєм до Черкас через своє село. Як упізнав? В одному дворі - у Логвина Коробки - осталася грушка. Ми, як їздили на зачищення, то не мали чим її спиляти. То вона там і стояла. Я трамваєм повз її вершечок проїжджав.

Ось учора ніч не спав, усе лічив, скільки хат на якому кутку в Самовиці було. На Завалківці, виявляється, їх було 90, а на Хоменківці тільки 20. Згадую, де чия стояла, як вулиця йшла. А ще ж були Соколівка, Коноплянка, Заровець.

ЦИТАТИ

"В нас у селі були такі люди святобожні, так у їхніх дворах на Пантелеймона завжди були обіди. Баби варили кашу й узвар у великих казанах. Простеляли полотна на землі, розставляли тарілки й обідали. Потім співали божественних пісень, "Господи, помилуй". Старі, молодші приходили, ті, що бідніші. І діти обов"язково. Тільки з нашого села, бо в нас на побережжі в кожному селі таке було. Навіть за радянських часів. Я не забороняв. Сходяться люди, то й хай сходяться. Уже як переселилися, то на новому місці такого звичаю не було. Нові звичаї почали з"являтися".

Сидір Завалко, 92 роки, голова сільради з 1956-го до 1975-го

"І я туди ходила, як у баби Опраски Завалко варили обід. Як надіну вишиту сорочку, іду, то й діти слідом за мною біжать. Усі наряжені приходили, правилося. Готовили їсти капусту, кашу пшоняну заливну з картоплею, узвар. Усе село сходилося гулять.

Сниться, як ходю, де мама жила, як іду до неї. Там було куди вийти - і в ліс, і на річку. А тут - степ, як дим".

Олександра Венгер, 85 років, переселена до Ленінського із Самовиці

"Людей наших мали поселити в теперішнє село Жовтневий Промінь Чорнобаївського району, за 25 кілометрів від нашого. Туди поїхало лише п"ять сімей. Решта з майже 300 дворів повиїжджали хто куди. І в Миколаївську область, і в Харківську, і на Урал, і в Севастополь. Всім давали "підйомні". Ми з батьками поїхали на Миколаївщину. Через чотири роки повернулися й купили хату в Чапаєвці Золотоніського району, на лівому березі Дніпра. А мені досі буває сниться те наше колишнє село".

Петро Корнієнко, 64 роки, із села Червоне (Панське) неподалік Черкас

"Я вірша написав:

Ми все перенесли на голе поле,

Хати, сараї, навіть цвинтарів кістки.

Гуляє там тепер безкрає море

Та виринають в пам"яті кутки.

У нас переселення почали готовити ще раніше. До так званого "агроміста майбутнього". Заклали камінь: "На місці віджитих себе сіл Ломовате, Худяки, Талдики і Леськи буде збудовано агромісто імені Йосифа Віссаріоновича Сталіна. 21 грудня 1949 року." Деякі села розселяли подалі від Дніпра. А бувало, що переселяли тільки частину, яку затоплювало. А ті хати, що стояли на верху, залишили.

Люди розбирали свої хати й перевозили на нові місця. Там складали, а пізніше обкладали цеглою. Молоді переселялися охоче. А старі не дуже спішили. Такі, як моя баба Фросина, сиділи до останнього. Я ходив до неї спати, бо їй одній було боязко. Її хата була одна на півкілометра. З весни 1959 року пустили воду. Від колишніх сіл ще років зо 30 по водосховищу виднілися острови".

Іван Жученко, 64 роки, із села Ломовате Черкаського району переселений до Сагунівки

Колгосп імені XVIII з"їзду ВКП(б) хотів своєї електростанції

Село Самовиця було розташоване за 8 км на північний схід від Черкас, на лівому березі Дніпра. На час переселення, в ньому було 312 дворів, 1278 жителів. Виникло у XVII ст. як козацький сторожовий пункт над Дніпром. У нього впадала й перетинала Самовицю річка Золотоношка, по-місцевому - Рівець.

Під час війни село згоріло, вціліли кілька хат. До початку 1950-х люди відбудувалися. У селі були школа, магазин, фельдшерсько-акушерський пункт. Місцевий колгосп ім. XVIII з"їзду ВКП(б) планував поставити на Золотонішці власну електростанцію.

"У плавнях загинули 20 тисяч червоноармійців"

Каскад із шести водосховищ на Дніпрі мав не лише забезпечувати дешевою електроенергією "народне господарство радянської країни". Є припущення, що в разі війни греблі гідроелектростанцій збиралися підірвати. Лавина води змітала все та створювала непрохідні болота в десятки кілометрів завширшки. У Велику Вітчизняну, коли німецькі війська підійшли до Запоріжжя, саме так учинили з Дніпровським водосховищем - єдиним на той час.

ДніпроГЕС підірвали ввечері 18 серпня 1941 року. Наказ нібито віддав Семен Будьонний, який керував цією ділянкою фронту. Ані солдатів, ані місцеве населення не попередили.

- О дев"ятій вечора під 19-те наші зірвали плотину (перемичку) ДніпроГЕСу, й вода хлинула сильним валом і знесла все на своєму шляху, - згадувала жителька Запоріжжя Зоя Швидка. - А в плавнях нижче від міста залишалося багато худоби й людей.

Майже 30-метрова хвиля накрила не лише німецькі підрозділи - лише за приблизними підрахунками, у Дніпровських плавнях тоді загинуло 20 тис. червоноармійців. У момент вибуху дамбою рухалися кілька тисяч біженців, колони військових. Їх лавина поглинула першими.

За підірвання ДніпроГЕСу "панікерів" із НКВС невдовзі звинуватили у "шкідництві": Запоріжжя радянські війська залишили 4 жовтня 1941-го.

×