Казахська серенада

Побувала я щойно в країні справжніх чоловіків. Діло було так. Мене послали по роботі в Казахстан, де в столиці Астані відбувалися кілька заходів: рада іноземних інвесторів, економічний форум і конференція, присвячена виходу зі світової кризи. І там я побачила багато чоловіків у костюмах. Траплялися й жінки, теж одягнені в дорогі костюми. Але їх було на порядок менше, і вони майже ніколи не сиділи за найважливішими столами країни.

Коли звикаєш до повсюдної присутності Крістін Лаґард, тепер уже покійної Маргарет Тетчер, королеви Єлизавети чи просто перших леді західних країн, нерозбавлена компанія чоловіків ріже око. Починаєш думати: це ж вони керують країною, регіоном і почасти світом, а чи вони знають, що відповідальні не лише перед підстаркуватими чоловіками? Де їхні дружини, діти, невже їхній світ складається тільки з таких самих, як вони?

Але жінки тут, звісно, є. В Казахстані, як і в Україні, вони взувають підбори і фарбують губи. Коли бачиш даму в зручному взутті, можна вільно звертатися до неї англійською: вона не тутешня.

Є жінки й у бізнесі. У найбільшому місті – Алмати ми з колегою – смішливою, симпатичною казашкою – пішли на шашлик у кафе, назване на честь своєї власниці… ну, скажімо, "Жанна". Власниця десь подорожувала Європою. Керувала процесом адміністраторка – жвава дівчина, яку з пошаною слухався підстаркуватий офіціант-мурин Алі. Зате серед відвідувачів переважали молоді чоловіки. Поруч із нами сидів син власниці зі своїми дружбанами. Четверо дебелих нащадків кочівників культурно відпочивали, раз за разом піднімаючи чарки з російською горілкою за здоров'я одного з них: святкували день народження. По-чоловічому, без жінок. Поруч музикант із гітарою співав The Beatles та радянську класику.

Зрештою нащадки запросили гітариста до свого столика. Той заспівав їм спочатку Michelle, а потім вони замовили прекрасну пісню – одну з моїх улюблених – "Ноктюрн", що його прославив Муслім Магомаєв.

Музикант ретельно виводив: "Как тебе теперь живется, вешняя моя, нежная моя, странная моя…" Хлопці слухали, підспівували романс далекій коханій. "А между мною и тобой – века, мгновенья и года, сны и облака…" Картина того, як один чоловік співає чотирьом іншим пісню про любов, нікого, крім мене, не здивувала.

Ось що трапляється в суспільстві, де місце жінки – в офісі, на кухні, в пологовому будинку, на базарі, але не за столом. Доводиться батирам ходити в ресторан у чоловічій компанії, щоб потім там хором співати болісно прекрасні серенади ні до кого.

Це був один із тих рідкісних моментів, коли в мені прокинулося щире співчуття до групи дебелих молодиків із пляшкою горілки на столі. От уже справді, "между мною и тобою гул небытия"