"Знаешь, сколько стоит час твоей жизни? Дели годовой доход на 8760". О чем говорят в очереди на вакцинацию

Четвер, 26 серпня, о 7:00, під поліклінікою в місті Вишневому Київської області стоять півтори сотні людей. Цього дня тут мають колоти Pfizer і Moderna, тому люди займають чергу з п'ятої ранку. Жінка у брючному костюмі підбігає до знайомої, яка тримає списки з прізвищами охочих вакцинуватися від коронавірусу.

– Миколаївна, а ви чого тут? Вроді не збиралися на щеплення, – розкриває жовто-синю парасолю, бо накрапає дощ.

 

– До сина в Америку їхати хочу. Без Pfizer'а не пускають, – відповідає знайома й натягує на ніс одноразову маску.

– Він уже женився? Чи далі парубкує?

– Чоловіку одружуватися ніколи не пізно. Він і в 50 – жених. Зараз на дівчат немає часу, гроші заробляє. Взяв у кредит будинок і машину. Спить по 4 години на добу. Працює програмістом. Із дочкою – складніше. Наташі 35, а каже, що народжувати ще рано. Її однокласниця вже доньку заміж видала.

Записується під 174-м номером у списку. За нею в черзі стоїть вусань із книжкою. Занотовує прізвища сімох людей – себе, дружини, доньки з зятем, 16-річного онука і двох сусідів.

Білявка в лимонній безрукавці заповнює на коліні згоду на вакцинацію.

– А чого ви без Павла Григоровича? Любить довше поспати? – цікавиться жінка у спідниці-кльоші.

– Паша в лікарні. Два роки тому на гарну роботу влаштувався. 20 тисяч заробляв, правда, трохи нервовий став. Ми його зарплату відкладали. Думали, візьмемо внучці квартиру. А в липні вийшов із дому і пропав. На роботі немає, в гаражі – також. Знайшли в реанімації. Упав серед вулиці, інсульт. Перехожі думали, що п'яний. А він слова сказати не міг, бо язик задерев'янів. Уже віддали 80 тисяч, а він ледве ходить.

– Після вакцинації на похорон поїду, – жінка біля сходів пояснює знайомій, чому напнула чорну хустку. – Колегу проводжаємо в останню путь. Молода, успішна, а хоронити немає кому. Замужем двічі була, а дітей не народила. Хто тільки не був у неї в коханцях – і депутат, і директор спиртзаводу. Айфони міняла частіше, ніж я колготки. Щодня нові зачіска й одяг. А ховати не було в чому. Виявилося, всі плаття брала напрокат. Колеги скинулися по тисячі гривень, начальник замовив кремацію за 12 тисяч, бо на цвинтарях місця немає.

У літньої знайомої нарощені вії, брови й губи витатуйовані.

– Приватні школи є, поліклініки – теж. І часні цвинтарі будуть за рік, – каже. – Залишилося внести зміни в законодавство. Син за містом має 2 гектари. Хоче робити приватний цвинтар. Він ще в дитинстві любив усіх хоронити. Хотів стати патологоанатомом, але ми відправили його у Варшаву вивчати бізнес.

Щеплення починають о 9:00.

31-річний Олександр дає по $100 своїм батькам – 54-річним Ользі й Руслану – за те, що вакцинувалися. Обоє виходять з кабінету із закоченими рукавами.

– Умовляв їх місяць. Боялися побочки, – говорить Олександр. – Сказав, що дам за кожну вакцину гроші. Мама хоче новий пилосос, а батько – спінінг. За 28 днів треба буде везти їх на другу дозу. Пообіцяв велотренажер.

Голосно лунає пісня ОлеГа Винника "Візьми мене в полон". Одразу дві жінки починають шукати в сумках смартфон.

– Це мій, – кричить брюнетка з довгими червоними нігтями. Дістає айфон із рожевого футляра.

– Свєточка, як добре, що ви подзвонили, – каже у слухавку. – Хреститимемо внука у Володимирському соборі. Про Московський патріархат не хочу чути. Зять не проти. Що значить, вам не подобається? Маємо свою церкву, то нащо йти в російську? Юра загинув за Україну, а ви хочете внука до московського попа нести?

Розмову підслуховує жінка з двома золотими обручками на пальці.

– Ми не знали, що Льоша поїхав на Донбас воювати, – розповідає знайомому про сина. – Казав, що працює електриком у Польщі, всю зарплату нам висилав. 2015-го його війна забрала. Дружина його вийшла заміж. Возить дітей у Крим на море. Теща до Москви на заробітки подалася. Їх життя не навчило.

Пропускають по 10 людей. Жінка з дитиною на руках намагається пройти без черги. Їй заступає вхід старенька з ковінькою.

– Я дев'ятьох дітей вигляділа і стою. А ти одного народила і преш, – кричить, аж закашлюється. – Ти в черзі яка, 198-ма? Біжи додому, малого погодуй і приходь.

О 10:00 у поліклініку заходить сьомий десяток. Медсестра збирає паспорти. У хлопця у спортивній куртці з документа вилітає презерватив. Підбирає його й ховає в кишеню.

– Зараз найбільша проблема – синдром відкладеного життя, – каже бородань у джинсовій сорочці. – Я раніше все, що заробляв, витрачав. Набридло, звільнився. Пішов до психолога, щоб розібратися в собі. Він спитав: "Знаєш, скільки коштує година твого життя? Поділи річний дохід на 8760 – це кількість годин у році".

Його співрозмовник дістає калькулятор. 15 тис. множить на 12 місяців і ділить на 8760.

– 20 гривень? А в мене ви­й­шло 16. Це навчило купувати чужий час: молодшому сину найняв няню, а старшому – репетитора. Ризикнули з дружиною почати власну справу. Те, що заробляв за місяць, тепер отримую за тиждень.

– Дружина далі нарікає, що немає часу. Я на три дні забрав у неї смартфон. Зараз в інстаграмі довше 10 хвилин не сидить. Раніше по 2 години на день втикала.

34-річний Володимир у порваних на колінах джинсах дивиться на телефоні французький серіал про грабіжника Люпена. З лівого вуха вилітає безпровідний навушник. Коли нахиляється, щоб підібрати, зустрічається поглядом з колишньою однокласницею Лесею.

– Двічі через helsi.me на Pfizer реєструвався. Але передзвонювали, що вакцини немає. Пропонували CoronaVac. Не схотів, – каже. – Восени їду в Німеччину на роботу. Там CoronaVac не признають. А ви з Бодькою досі в цивільному шлюбі?

– Після другої дитини розписалися, бо батьки хотіли бачити штампи в паспортах. А нам і так добре було. Пів світу об'їздили. Він тобі розповідав, як ми у Варшаві від привида втікали? Напросилися на ночівлю в Яна, який торік гостював у нас через програму Couchsurfing (сервіс дає змогу домовлятися про безкоштовне проживання в будь-якій точці світу. – Країна). Ян пише: "Ключі під килимком! Буду пізно". Чекали його до другої ночі, поснули. На кухні лишили торт і пляшку вина. Встаємо вранці, а торта немає. Ліжко господаря застелене. Чорна кішка бігає по квартирі, як скажена. Крім нас, нікого, але відчуваємо чиюсь присутність. То тюль підніметься, ніби наелектризований, то у ванні вода сама включиться. Ми ноги в руки – і з квартири. Бодя думав, що то Ян прикалується, а потім отримав від нього повідомлення: "Вибачте, спізнився на літак. Досі в Барселоні".

– На дачу не їздимо. Продали, щоб Марусі за університет заплатити, – розповідає по телефону жінка в капюшоні. – У нашому селі мало не в кожному дворі родичі ворогують через хату. У Бойчуків брат із сестрою чотири роки судилися за 10 "соток". На адвокатів пішло 7 тисяч доларів. У Данилихи була стара халупа. Діти не гризлися, доки не взнали, що є пай. Двоє синів приїхали з Польщі, кожен привіз по труні. Не знали, в якій бабу хоронити.

– Всіх із празнічком! – кричить за її спиною чоловік у футболці з портретом Тараса Шевченка. – 639 років тому золотоординський хан Тохтамиш спалив Москву. Ми на кафедрі щороку цей день відзначаємо. Беремо ящик пива й гуляємо до ранку. Після вакцини алкоголю не можна, але шашличок не гріх з'їсти.

×