"Якби не я, воно б застудилося і вмерло"

Галина Плачинда згадує про свого батька Сергія Петровича

"Міфи давньої України" – останнє видання, яке вийшло за життя батька. У квітні подзвонив чоловік із Тернополя. Представився Олександром Стебляком і сказав: "Сергію Петровичу, хочу перевидати вашу книжку". За пару тижнів її надрукували і кілька примірників поштою надіслали батькові. Він радів, як дитина. Увечері спекла торт і піцу, сіли відмічати. Батько сказав: "Заради таких моментів варто жити. От напишу ще свої "Спогади". Як вийдуть, улаштуємо справжнє свято".

Брат Володя – зять письменника Юрія Мушкетика – ­розказав батькові, що Юрій Михайлович підготував свої спогади. Але сказав: "Опублікують тільки після моєї смерті". Батько відповів: "Кожній людині хочеться висповідатися і нарешті сказати всю правду. В мене теж є таке бажання". Він почав працювати над "Спогадами", та встиг лише кілька фрагментів. Останні місяці замість літер виходили каракулі, які ніхто розібрати не може. Тато завжди писав від руки, ніколи не користувався машинкою. Свої романи переробляв по три-чотири рази. Не вимагав тиші. Маленькою я часто сиділа під батьковим столом, коли він працював. Гралася там, малювала, про щось його запитувала. Жодного разу не сказав: "Не заважай".

Перед  смертю  шкодував: "Я стільки часу потратив на громадську роботу! Створив екологічну організацію "Зелений світ", Українську селянську демократичну партію. Багато виступав, агітував. Усе це виявилося великим пшиком".

Торік  у  вересні  Юрій  Винничук надрукував  статтю  "Казки для лохів". Перелічив людей, які створюють міфи Давньої України. Серед них був і мій батько. Він сказав: "Напишу відповідь". Кожне своє слово доводив фактами з наукових джерел.

Батьки познайомилися 1 вересня, коли стали студентами першого курсу факультету української філології ­Київського університету. Тато згадував: "Побачив Галочку і зрозумів: вона буде моєю дружиною". Мама говорила те саме. Одружилися наприкінці п'ятого курсу. ­Весілля не було, бо обоє жили у страшних злиднях. Мама розповідала: "Після Голодомору виробилася звичка ховати під матрац шматок хліба. Навіть дорослою не могла нічого із цим зробити. Було соромно, однак хліб ховала".

Мама  була  гарна, а тато – ще гарніший. Усе ­життя – ­улюбленець жінок. Щомісяця молоді й не дуже поетки присилали збірки із присвятами, свої фотографії, писали любовні листи. Він читав, а потім ішов до мами: "Галочко, оце показую, щоб знала: мені нікого, крім тебе і дітей, не треба".

Останні п'ять років батько з мамою жили на дачі в селі Кантакузівка Черкаської області. До Києва забрала його торік у грудні після маминої смерті. Щодня говорив, що вона сниться – молодою. Сідає на ліжко і мовчки гладить його по голові. Якось моя донька Роксолана розповідала: "Мамо, дід уночі розмовляє з бабою. Таке враження, що ­говорить по телефону. Каже: "Я завтра до тебе їхать буду. Що купить? Ковбаски? Якої? Лікарської 300 грамів?"

Про  заборону  писати  про  Голодомор батько  ­довідався 1947-го. Тоді "Кіровоградська правда" оголосила конкурс на найкраще оповідання. Батько написав три: два про вій­ну, третє – про свого діда Максима. Його розкуркулили, і в 1933-му він поїхав у Кіровоград роздобути для онука Андрійка шматок хліба. Діда по дорозі зарізали й на базарі з-під поли продавали його м'ясо. Публікації оповідання батько не дочекався. Пішов до голови журі Віктора Яроша. Той сказав: "Дорогий Серьожа, візьми свій рукопис, винеси його через чорний вхід, щоб ніхто не бачив. А потім спусти в клозет".

1986 року батько був головою творчого об'єднання публіцистів і провів перший вечір, присвячений пам'яті жертв Голодомору. Зачитав звернення до ­Горбачова з вимогою зняти табу з цієї теми. Підписалися всі. ­Наступного дня тато поїхав до ЦК КПРС. Зайшов у кабінет до однієї з помічниць генерального секретаря. Вона сказала: "Вечно вы, украинцы, жалуетесь". Переглянула документ: "Сегодня же он будет лежать у Михаила Сергеевича". Наступного ранку батькові подзвонили й розповіли, що заяву переглянув Горбачов і написав резолюцію: "Печатать все о голоде 1933-го в Украине".

Навіть коли батько мав за 80 років, продовжував працювати в Інституті українознавства. По п'ятницях ­після роботи сідав на електричку і 3 години їхав у Кантакузівку. А тоді брав сапу й полов картоплю. Вважав: "Порпання в землі – найкращий відпочинок".

На початку 1990-го посеред поля взяли 15 соток ­городу. Їздили електричкою із сапами, замотаними в ганчірки. А там нема де ні переодягнутися, ні помитися. Цілий день працювали під пекучим сонцем. Після кожної поїздки батько говорив: "Знову бачив цих нещасних жінок, які тягнуть на базар здоровенні клумаки. Що ж це робиться? Але чого дивуватися? Як почувається село, так почувається і ціла держава". Коли отримав свідоцтво про реєстрацію Української селянської демократичної партії, прийшов додому з тортом. За столом сказав: "Якщо нам усе ­вдасться, в Україні жити стане краще". Та за три роки зневірився і відмовився від головування в партії. 2008-го її купив тодішній депутат Київради Дмитро Андрієвський.

Замолоду батько багато курив. Після народження сина покинув і більше цигарки в руки не брав.

Щоранку робив зарядку, бігав сквером і обливався холодною водою. Якось захопився дихальною гімнастикою. Вранці прокидався і кричав: "Підйом! Усі на зарядку!" В Києві приймав контрастний душ, а на дачі обливався водою з криниці. Узимку – також.

Татові була близька язичницька віра, але він був хрещений і часто звертався до Бога.

Кілька разів його виганяли з роботи за націоналістичне спрямування творів. Тоді жили на мамину коректорську зарплату 130 рублів. Вона жодного разу не дорікнула батькові.

Сталін казав: "Діти не повинні відповідати за помилки своїх батьків". Та це були лише слова. Брат вступав на філологічний факультет Київського університету, і його "зарізали", бо батько був ворог народу. Володя мусив їхати вчитися в Душанбе. Там опанував таджицьку, перську та арабську мови. Був науковим співробітником в Інституті країн Азії та Африки. Зараз працює у посольстві України в Саудівській Аравії.

Батько ніколи не просив маму щось приготувати. Їв те, що подавала. Завжди казав: "Галочко, все дуже смачно". Навіть не знав, як вмикати плиту.

По господарству нічого не робив. Лише натирав мастикою паркет і витрушував килими.

Придумував казки. Пам'ятаю, розказував про ­первісну людину – хлопця Данила. Він жив у печері та змагався з динозаврами. Батько розповідав і до кожної сценки ­робив малюнок. Виходило щось на зразок коміксів. ­Досі їх зберігаю. Мав художній хист, але картин не ­малював.

Собі ніколи нічого не купував. Якось поїхав у відрядження до Москви. Привіз пакет мандаринів і мені – чеські чобітки. Я кажу: "Краще б собі купив, а то скоро носки постираються". А він: "Я обійдуся. А ти завтра новенькі взувай".

Коли ходила у другий клас, заборонили батькову книжку "Неопалима купина". Учителька попросила: "Якщо є зайвий примірник, подаруйте. Тільки нехай батько підпише". Я розказала татові. Він: "Не можу подарувати. Цієї книжки вже ніде немає. У мене залишилася тільки одна". Вночі я пробралася у ­вітальню. На ­першій сторінці "Неопалимої купини" написала: "Шановній ­Марині Митрофанівні. З повагою Сергій Плачинда". Уранці віднесла книжку вчительці. Вона кілька ­хвилин дивилася на підпис, а потім сказала: "Дєточка, забери назад". Після уроків поставила примірник на місце. Батько побачив той підпис через 10 років.

Протягом життя у батьків були зо 20 котів. Тато часто підбирав їх на помийках і приносив додому. Якось прийшов увесь мокрий, бо на вулиці була страшенна злива. Знімає пальто, а за пазухою кошенятко. Каже: "Якби не я, воно застудилося б і вмерло". Назвав Мурком. Той кіт тільки батька слухав, завжди намагався заскочити йому на руки.

На Різдво двері нашої квартири не зачинялися. Батько обдаровував колядників – грошима, пляшкою коньяку, колечком ковбаски. Мама говорила: "Припини. Скоро останню копійку віддаси". Та він її не слухав. До вечора його кишені порожніли, й він просив хоч карбованця у мами. Вона завжди давала.

Мене ніколи не бив. Якось приходжу зі школи, а в щоденнику – "двійка" за поведінку. Мама просить тата: "Поговори з нею". Він каже: "Галюсю, зараз битиму ­ременякою". Не могла повірити, що підніме на мене руку. Але побігла у свою кімнату і в колготки засунула "Робінзона Крузо". Батько не встиг замахнутися, як побачив книжку. Розсміявся, сховав пасок і каже мамі: "Я її не битиму. Вона і так усе зрозуміла".

Постійно ходив у вишиванці. Мав їх понад десяток. ­Ніколи не казав, яку хоче вдягнути. Брав ту, яку давала мама.текст: Світлана КОРЖЕНКО, фото: Сергій СТАРОСТЕНКО

Поставили працівників видавництва у два ряди і змусили рвати книжку

– 1968 року Сергій Плачинда написав збірку історичних повістей "Неопалима купина", – згадує 63-річна редакторка тижневика "Слово Просвіти" ­Любов Голота. – Але коли "Молодь" видала її, цензорів щось заїло. Книжку вилучили з продажу. А потім поставили всіх працівників видавництва у два ряди і змусили її рвати. Якийсь чоловічок ходив і спостерігав, щоб ніхто не сховав жодного примірника. Та все одно якісь екземпляри залишилися, її передруковували у самвидаві. Отакий передрук я прочитала студенткою. Коли збірку 1993-го перевидали, дивувалася тупості радянських цензорів: за що? У чому там крамола? Мабуть, у тому, що книжка мала український дух. У ній не було нічого, що оспівувало б "русскій мір".

Відома історія, коли Плачинді доручили писати нарис про заслуженого кукурудзовода. Сергій Петрович поїхав знайомитися з ним, повернувся й каже: "Не писатиму. Бо ­герой – фальшивий". То був учинок. Ми зустрічалися з Плачиндою на київській вулиці Гончара, 52. Я працювала у видавництві "Радянський письменник", а він у тому домі жив. До нього постійно ходили молоді пуб­ліцисти. Сергій Петрович ніколи не відмахувався, завжди читав, хто що наварзлякав. ­Розповідав: чоловіче, оце в тебе добре, а тут інших наслідуєш. А це взагалі демагогія.

Якось я виходила з двору на Гончара, а Плачинда заходив. І наче вперше побачила його – у синьому плащі, старенький, втомлений, обличчя розчервонілося. Приїхав електричкою з дачі й тягнув величезні сумки з городиною. Це було дивно, адже поряд – Сінний ринок, купуй усе, що забажаєш.

– У 1960-х гуляли ідеї Хрущова перетворити панські маєтки на клуби, – розповідає 76-річний письменник Володимир Базилевський. – У селі Миколаївка на Кіровоградщині є садиба драматурга Івана Карпенка-­Карого. Називається хутір Надія. Вона мала статус заповідника. Хтось із чиновників захотів її цього статусу позбавити. Сергій Петрович написав у "Літературній Україні" матеріал "Замах на "Надію". Онук Карпенка-Карого, ­Андрій Тобілевич, на Плачинду образився. Бо він щось там перекрутив. Але саме після цієї статті заповідник залишили у спокої.1960 року горезвісний Шамота (Микола Шамота в Інституті літератури очолював відділ соціалістичного реалізму. – "Країна") вигнав Сергія Петровича з Інституту за націоналізм, – каже 55-річний голова Київської організації Cпілки письменників ­Михайло Сидоржевський. – З того часу він був у тихій опозиції до радянської влади. ­Залишався в рамках системи, але не продався ні як письменник, ні як журналіст. У 1990-х очолив Українську селянську демократичну партію. Проект не вдався, бо Плачинда був філософом, а не командиром, і не міг провести партію в парламент.

В останні роки жив у Кантакузівці. Ми з поетом Олександром Хоменком двічі їздили туди торік. Навесні померла дружина Сергія Петровича, і він був зовсім безпомічний. Майже не ходив. Але мав ясний розум, пам'ять. ­Багато розказував про Яновського, ­Довженка.Плачинда залишив по собі рукопис "Вибух на дачі" – про вибух 1985 року (на дачу ­письменнику в Академсадах Броварського району підклали вибухівку. ­Господар у мить вибуху виходив на подвір'я. Зі вхідними дверима відлетів метрів на 20. ­Після того у Плачинди різко впав зір. За кілька років кадебіст у відставці розповів йому, що замах влаштували спецслужби. – "Країна"). У Сергія Петровича був гарний почерк. Але перед смертю зіпсувався, став дуже дрібний. ­Навіть професійна набірниця сказала: "Не можу тут нічого зрозуміти". Попросив дочку Сергія Петровича надрукувати текст. Якщо вона не "розшифрує", ­ніхто цього не зробить.

×