Тему всиновлення зачепили спонтанно. За столом сиділи півчі, працівниці церковної лавки, але голосно сперечалися тільки я і матушка.

Була осінь, гурт поетів поїхав до Дніпропетровська для ­виступу. Вранці вже в місті, де вулиці Карла Маркса й Рози Люксембург неодмінно перетинаються з Карла Лібкнехта й Фрідріха Енгельса. До вечора кільканадцять довгих годин. Згадую, що в мене тут є двою­рідна бабуся. Набираю її номер, їду через усе місто до церкви, де вона працює в лавці.

І ось опиняюся на обіді опісля служби.

– Живеш у Києві? Квартири не маєш? – карбує запитання матушка. – І що ти собі думаєш? Скільки там іще плануєш сидіти, доки зрозумієш, що нічого тобі не світить?

Двоюрідна бабуся пояснює, що я – дуже тямуща і що все в мене буде добре. Хтось, щоб змінити тему, розповідає про хуліганистого хлопчика Петю. Усиновленого їхньою знайомою.

– Це покарання Боже, – одразу ж підсумовує матушка. – Якщо Бог не дав дітей, значить, це його воля, а всиновлення – намагання піти проти його волі. Дуже тяжкий гріх.

– Це він сам вам сказав? Виховувати чужих дітей важче, тому лише сильним Бог дає таке завдання.

– Вона у вас невіруюча! – звертається матушка до бабусі. – Про заборону всиновлення написано у книжках! – і називає імена кількох монахів.

Кажу, що моя присутність бажана в іншому місці, адже через 2 години почнуться поетичні читання. Двоюрідна бабуся, яку бачу чи не втретє в житті, підривається мене проводити.

– Ти дарма сваришся з матушкою, – говорить на прощання і дає кількасот гривень у подарунок. – Вона зла, бо в неї син – наркоман. Рідний.

×