– Папа, а шо лучче – ахвіцер чи ­камандір? – цитував я малим "Кацапів" Подерв'янського. І сміявся, ще тоді не розуміючи з чого.

– Воно дитя, воно не понімає, шо папі тяжело, – це вже словами класика коментували дорослі батькове похмілля.

Без прослуховувань Подерв'янського вдома тоді не обходилося жодне застілля. Мене відправляли з кімнати кудись гратися. Проте я і так усе чув. А коли залишався вдома сам, нишком брав касети і слухав, намагаючись зрозуміти, з чого сміються дорослі. Дуже довго це не вдавалося – матюки та й матюки. Що тут смішного? Почало доходити в старших класах. Але тоді Подерв'янський поступився іншим принадам, які батьки і діти теж ховали одне від одного.

– У мої студентські роки за бобіни Леся можна було і сісти. Кагебешники обшарювали всі гуртожитки, – розповідав батько про часи, коли вперше отримав плівку із сатиричними п'єсами – наприкінці 1970-х.

Нещодавно Подерв'янський презентував чергове повне зібрання своїх творів. Ведучий вечора Михайло Бриних зауважив – у збірці порівняно мало ненормативної лексики.

– Матюків там рівно стільки, як треба, – перефразував Лесь Подерв'янський іншого класика – Моцарта. Тому дорікали завеликою кількістю нот у його творах.

– Раніше люди читали дуже розумні книжки. Багато бухали й багато матюкалися. Зараз молодь фактично не читає, не бухає і майже не матюкається. Таке враження, що втрачаєш молодого читача, – говорить Бриних.

– Я не сказав би, – відповідає Подерв'янський. – Мій балкон виходить у двір школи і на дитячий майданчик. І я щодня чую розмови дітей. З матюками у них все гаразд. Вони – нормальні люди.

Але в чомусь Бриних правий. Якщо не з матюками, то з віком читачів. Із присутніх на заході я, напевно, був наймолодший – у свої 26.

×