Вони віддали ворогу не своє - наш Донбас

Усе своє свідоме життя я прожив у Луганську, заснованому приблизно 350 років тому запорізькими козаками. Назву козацького зимівника, Кам'яний Брід, і досі носить найстаріший район мого міста - Кам'янобрідський.

Тільки через 130 років після цього сюди за указом Катерини ІІ завезли росіян, щоби збудувати військовий завод на березі Лугані. Але цього було досить, щоби промосковські правителі вже сучасного Луганська на кшталт Олександра Єфремова та Сергія Кравченка почали відлік віку мого міста саме з появи в ньому росіян. Такий ось шовіністичний інтернаціоналізм від колишнього комсомольського функціонера Єфремова та радянського офіцера-танкіста Кравченка.

Потім вони зі своїми чиновниками-шістками за вказівкою своїх кремлівських хазяїв закрили в Луганську всі українські школи та майже всі класи. На будинки в центрі мого міста начепили красиві великі таблички з назвами вулиць російською та англійською, без відповідників українською. Так що сьогодні їхнім пахолкам - лідерам ЛНР - уже нічого не треба міняти, зривати та закривати. Щоправда, годі зрозуміти, навіщо терористам назви вулиць англійською? Хіба що для тих недолуго-проросійських спостерігачів ОБСЄ.

Як рибалка, я об'їздив спочатку на велосипеді, а потім на скутері всі села в передмістях Луганська в радіусі 30 км. Абсолютна більшість із них - українські. І в тому, що місцеві мешканці симпатизують сьогодні переважно сепаратистам, заслуга в першу чергу владного Києва, який не тільки нічогісінько не зробив для збереження їх українськості, а ще й по-зрадницьки заплющував очі на дії тих прокремлівських шісток, а потім уже й на дії московських політтехнологів з їхнім "русскім міром". Це була перша зрада Донбасу київськими політиками.

Далі на північ, за Сіверським Дінцем, упродовж кількох десятків кілометрів населення вже змішане. Українські села чергуються з хуторами донських козаків. І тут добре видно, хто прийшов на цю землю колишнього Дикого Поля першим. Якщо нащадки українців живуть переважно на чорноземах, то козачки - здебільшого на пісках. Але і ті, й інші сьогодні воюють переважно на одному боці - проти "укрів".

Ще далі на північ, упродовж півтори сотні кілометрів до кордону з російськими Ростовською, Воронезькою й Білгородською областями та нашою Харківщиною, розташована луганська Слобожанщина. Населення тут не тільки суцільно українське, але навіть україномовне. Проте воно, якщо так можна сказати відносно людей, видозмінене Голодомором настільки, що в більшості своїй завжди голосувало за "регіоналів" і комуністів, а сьогодні вже тягнеться до Росії.

Саме тут лютував Голодомор 1933 року, і саме він зробив переважну більшість постгеноцидних слобожан не тільки ментально проросійськими, але завдав удару й по їхній моральності. Знаю про з особистого досвіду спілкування з ними. Повернути слобожанським селянам утрачене дідами-прадідами під час більшовицького геноциду можна було тільки дуже добре продуманою копіткою роботою в царині реалізації певної державної ідеології. Але де ж її було взяти, якщо навіть у Конституції України записано, що жодна ідеологія не може бути державною!

І сьогодні в тих сільських районах або зовсім немає ніякої влади, або вона приховано проросійська, призначена ще Януковичем.

Тут нема й натяку на ті оборонні укріплення, що під Маріуполем. Якщо не брати до уваги самодіяльність луганського губернатора Геннадія Москаля у ритті там якоїсь жалюгідної канави. Тут усе готове для здачі цієї чималенької території - а Слобожанщина займає більшість території Луганщини. Адже це не стратегічний напрямок. Це просто Україна. Обкрадена, постгеноцидна, але все ж таки Україна! І в тих наших правителів нема жодного морального права здавати її ворогові.

Але це вже буде не друга, а третя зрада Луганщини київськими політиками. Друга була - коли вони в березні-травні відверто й нахабно здавали російській агентурі Луганськ.

Як це було

Луганський Майдан узимку цього року не був таким драматичним, як десять років тому. Громадян, що виходили до пам'ятника Тарасу Шевченку, тітушки не били молотками по головах, як тоді. А от коли вже втік Янукович, там відразу почали збиратися проросійські мітинги. І це були не жіночки-бюджетниці, традиційно зібрані місцевою владою. Вже тоді це були виключно чоловіки призовного віку, які відразу ж поставили свої намети з російською символікою у сквері перед Луганською ОДА.

Усім місцевим патріотам відразу ж стало зрозуміло, що ініціативу боротьби з ними від місцевої традиційно промосковської влади перебрали на себе російські спецслужби. Вони почали масову мобілізацію через численну власну агентуру маргіналів-люмпенів зі всієї області.

Звісно, що питань до луганської влади бути не може. А от питання до керівництва МВС та СБУ є. І не тільки за тогочасну бездіяльність їхніх підлеглих у Луганську, а й з приводу того, чому та зрадницька влада сьогодні спокійнісінько збирається на свої "сходняки" вже в найдорожчих ресторанах Києва?

А луганський Майдан після цієї чергової зради було перенесено тоді приблизно за кілометр від пам'ятника Шевченкові до іншого скверу. І тільки одного - першого - разу його охороняв екіпірований належним чином підрозділ внутрішніх військ. Потім, коли градус протистояння різко пішов угору, були присутні - а не охороняли - вже звичайні дільничні.

Їхній подвійний ланцюг приблизно у півтори сотні людей розділяв і протистояння тисячі луганських патріотів та більш як 2 тис. тітушок із російськими прапорами 9 березня - в день 200-річчя Тараса Шевченка - під його пам'ятником. Звісно, що ті тітушки за наказом своїх хазяїв розігнали переважно жінок, дітей та літніх людей з українською символікою, яку дерли й топтали. Коли це відбувалося, я на власні вуха чув, як відомий луганський бізнесмен Володимир Ландик - у минулому полковник міліції - кричав тим ментам, що тільки стояли і спостерігали за тим неподобством: "Чого ж ви стоїте, орли?". Їх відповідь була: "У нас нема наказу на протидію".

Керував міліцією Луганщини тоді генерал Володимир Гуславський. Коли одна моя знайома вже на київському Майдані розповіла про його зраду Юрієві Луценку, той відповів їй: "Ви що? Гуславський - справжній патріот, я знаю його особисто. Він за Україну віддасть життя!". Вочевидь, у Юрія Віталійовича дуже вже специфічне уявлення про український патріотизм. І дуже схоже на те, що не тільки в нього, але і в його високодержавних приятелів…

Більше місяця проіснував той сепаратистський табір під прапорами іншої держави в самому центрі Луганська під патронатом "патріота" Гуславського. За цей час російська агентура зі своїми найманцями кілька разів штурмом брала облдержадміністрацію. А свій вирішальний бій вони провели 6 квітня, коли приблизно дві сотні беззбройних проросійських тітушок узяли будинок Луганського обласного управління СБУ. 300 озброєних "орлів" Гуславського та 150 людей особового складу управління не чинили їм ніякого спротиву. Бо, як з'ясувалося потім, така їх зрадницька позиція була наслідком відповідних розпоряджень із Києва.

Того самого дня керовані з Москви штурмові загони сепаратистів захопили Донецьку та Харківську обласні держадміністрації. Харківську спецпідрозділ "Ягуар" звільнив через кілька годин після її захоплення. А от у Донецьку та Луганську ніхто сепарів-загарбників не чіпав. І вони без будь-яких перешкод через місяць-півтора після того створили свої ДНР та ЛНР. Невже не можна було до цього просто не допустити, ще тоді? Чи може хтось на найвищому рівні в Києві домовився з Москвою про безкровну здачу Донбасу? Але Кремль вирішив, як завжди, кинути тих зрадників біля керма України, прихопивши зайвого. Тому й - ми ж так не домовлялись! - звільнили не узгоджений до здачі Харків…

Близько місяця вже озброєні - завдяки зраді генерала СБУ Олександра Петрулевича - сепаратисти сиділи в будівлі СБУ. Луганці добре пам'ятають, що численні пости ДАІ на під'їздах до неї з усіх напрямків пропускали до них тільки ті автівки, які дозволяли сепари. Генерал міліції Гуславський залишався й тоді на своїй посаді. Приблизно через два тижні "колоради" вже контролювали всю прилеглу до будівлі СБУ територію. А 3 травня вони безперешкодно розповзлися по всьому Луганську та взялися зачищати його від українців.

Зрадники Донбасу не тільки в Києві

Про необхідність відокремлення Донбасу та Криму від України на користь Росії такі львівські інтелектуали, як Юрій Андрухович та Остап Дроздов, почали писати та говорити ще років 5-6 тому. Приблизно тоді ж, як у Кремлі вже остаточно визрів план під умовною назвою "Новоросія". Випадковий це збіг обставин чи ні?

Пам'ятаю, як років зо три тому, коли Андруховича на одному з прямих радіоетерів одна луганка вишуканою українською запитала, чому це її рідне місто має бути російським, той спочатку знітився, а потім після вельми промовистого бекання та мекання в мікрофон не знайшов нічого кращого, ніж ляпнути: "Тому, що мене на луганських вулицях навіть ніхто не впізнає…".

Популярний телеведучий Дроздов формує громадську думку. Принаймні в Галичині. Тому, гадаю, зовсім не випадково під час другої хвилі мобілізації в зону так званого АТО цього літа, за даними Львівського облвійськкомату, семеро мешканців області з кожних десяти "закосили" від призову.

І ці двоє, на відміну від київських зрадників на чолі держави, дуже добре знають, що без Донбасу в України не було б Василя Стуса та Володимира Сосюри, Івана Дзюби та Олекси Тихого, Сергія Прокоф'єва та Миколи Леонтовича, Миколи Руденка та Юрія Литвина, Василя Голобородька й Анатолія Солов'яненка…

Але Донбас не потрібен не тільки цій парі. Чого варта лише недавня заява нашого міністра закордонних справ Павла Клімкіна, що Україна не має наміру його звільняти. А як радіє на телекамери весь наш політичний бомонд, коли констатує, що вперше у Верховній Раді не буде комуністів. Більш відверті за політиків політологи, задоволено посміхаючись, пояснюють це тим, що, нарешті, не голосували Крим із Донбасом.

Але справа не тільки в зрадниках і тих жалюгідних політиканах. За великим рахунком, ми пожинаємо сьогодні гіркі плоди нашої державності без ідеології, що вже само по собі є нонсенсом і замаскованою державною зрадою. Надто, маючи монстра-сусіда, який не визнає навіть існування нашої нації як такої.

Поки ми цього не зрозуміємо, ті жіночки, що прикривали своїми тілами терористів у Слов'янську та Краматорську, будуть і надалі сміятися з дурних "укрів" у своїх нових квартирах, які вони щойно придбали в передмістях Києва на свої криваві гроші, які для наших владних структур, виходить, що аж нічим не пахнуть!

А діти самих тих терористів будуть і надалі відверто погрожувати київським учителькам тим, що їхні батьки скоро візьмуть Київ та розберуться з ними.

Невже за ось таку свою мачуху-Україну гинуть сьогодні наші кращі сини під Донецьком та Луганськом?

×