– Ваня, мы тут до ночи будем ночевать, – підганяє мене по-одеськи Саша.

З товаришем-кіноманом кілька років тому потрапили на фуршет Московського кінофестивалю. Він швидко зорієнтувався – нагріб у пакет "расстегаев" на продовження бенкету. З мене ж кепкує, бо я з непочатою склянкою мохіто втупився в інший бік ресторану. Туди якраз увійшла Лариса Удовиченко. Її внутрішній аристократизм завжди був для мене підтвердженням того, що Одеса точно не радянське і не російське місто. Ковтнувши алкоголю, набираюся хоробрості підійти до актриси. Хочу сказати, що не уявляю фільмів Одеської кіностудії без неї.

Але мене випереджає вусатий мужик. Він цілує Ларисі Удовиченко руку і затягує у світську бесіду. І тут я розумію, що мій суперник – Микита Михалков. Я пасую. А Сашко показує, що встиг уже й пляшку горілки прихопити і нам пора валити "з цього гадюшника".

Останнім часом часто згадую той епізод. Цікаво, про що тоді говорив Михалков? Метр російського кіно часто повторює, що обожнює Одесу. Навіть свій новий фільм "Сонячний удар" про еміграцію письменника Буніна знімав на півдні України. Ось тільки епізод на легендарних Потьомкінських сходах підписав: "Ноябрь, 1920 год, юг России". Зізнався, що відколи Одеса стала "бандерівською", не хоче бачити навіть назву міста у своєму фільмі. Попросив комп'ютерників замалювати пам'ятник Дюку Рішельє. "А лестница, ну, мало ли где еще есть такая лестница", – відповідає на натяки, що не впізнати місто неможливо.

Якби той фуршет був зараз, я би втрутився у розмову і запитав би у Михалкова, чи відкликав би він тепер свій "Оскар". Бо його рідний брат, Андрій Кончаловський, навіть висувати свій фільм на нагороду відмовився. Голлівуд начебто погано впливає на смаки російського глядача. Ми того вечора теж вирішили не псувати собі смак. Винесену з фуршету горілку віддали вуличним музикантам.

×