"359 человек как злостных активных бандитов – расстрелять"

Екзекуцією під селом Базар на півночі Житомирщини 21 листопада 1921-го закінчилася спроба підняти в Україні антибільшовицьке повстання

"Ви скажіть: яка така власть коли збирала по селу курячі яйця? Мабуть, і татари цим не турбувались, – скаржився селянин із Поділля на більшовицьку продрозверстку й політику воєнного комунізму в листі до свого товариша за кордон. У травні 1921­го його опублікував еміграційний журнал "Трибуна". – А тут вінтовкою тебе підлякує, як я неприятель який, і требує яєць. Ти, каже, буржуй, а я робочий. Сидимо з бабою дома й боїмось, що ось прийде хтось із Калуцької губернії й поубиває нас. Сорочки, яйця, курей – все позабирали. Нас мучають, щоби ми були не ми, а якась машина і корились безпрекословно новим панам – комуністам, шоб ми вклонялись їм. Большовизм єднає до купи усе сміття людей: ворів, карманщиків, розбишак і всяких темних людців. Ясно стало, що большовизм не несе людям ніякого порядку, а несе гибель людей, худоби, хозяйства, всього життя".

Радянська влада 1921­го в Україні опинилася перед загрозою загального селянського повстання – "на краю загибелі", визнавав голова уряду УСРР Християн Раковський у праці "Красная армия и борьба с бандитизмом", що вийшла того року в Харкові. А Лев Троцький тоді ж в інструкції червоним агітаторам, що вирушали в Україну, не приховував: "Ні для кого не секрет, що не Денікін змусив нас залишити межі України, а велетенське селянське повстання, підняте проти нас українським ситим селом. Комуну, чрезвичайку, продовольчі загони, комісарів­євреїв зненавидів український селянин до глибини своєї душі. У ньому прокинувся вільний дух запорозького козацтва й гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, який кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах і змушує українців творити чудеса хоробрості. Тільки безмежна довірливість і поступливість, а також відсутність усвідомлення потреби постійної міцної згуртованості всіх членів держави не тільки в часи війни щоразу губили всі завоювання українців".

"На вас покладається обов'язок: підняти та скерувати загальне повстання українського народу з метою повалення окупаційної влади на Україні та підготовки обставин для повороту до рідного краю законного уряду УНР і її армії", – писав головний отаман Армії Української Народної Республіки Симон Петлюра в листі генерал­хорунжому Юркові Тютюннику 17 жовтня 1921­го. Уряд УНР уже майже рік, як під натиском більшовицьких військ залишив українську територію. ­Козаки­рядові та старшини­офіцери Армії УНР опинилися в таборах для інтернованих у Польщі. Там, у Тарнові, у лютому­березні 1921­го за сприяння польського генштабу розпочав роботу Партизансько­повстанський штаб, що мав підготувати загальне антибільшовицьке повстання в Україні. Юрко Тютюнник його очолив.

Штаб надсилав старшин і козаків до підпільних повстанських організацій в Україну. Звідти прибували посланці. Серед них і агенти ЧК: у партизанському штабі бракувало жорсткої конспірації. І вже влітку 1921­го з України почали надходити відомості, що чекісти одна за одною викривають повстанські організації. У Києві й Ірпені заарештували членів Всеукраїнського центрального повстанського комітету, що мав розгалужену мережу по всій Україні. Ліквідували Українську військову організацію в Другій київській школі "Червоних старшин", підпільну групу в 402­му стрілецькому полку, що дислокувався в Умані, й десятки інших. Та вище військове командування УНР в еміграції не надало цьому значення. Там далі вірили, що похід навіть невеликого військового відділу Армії УНР викличе масштабне повстання в Україні й повалення радянської влади. Польська сторона ставилася до того скептично, та все ж дещо посприяла.

Наприкінці жовтня із таборів для інтернованих у волинські села коло нового польсько­радянського кордону потай переправили понад тисячу старшин і козаків. Офіційно – на лісозаготівельні роботи. Насправді ж – для участі в поході в Україну. Із них сформували Подільську й Волинську групи Повстанської армії. На станції Моквин, нині Костопільський район Рівненської області, Волинська група зімітувала пограбування польського військового складу й отримала зброю. Та її вистачило лише для половини вояків, решта мусили йти в похід голіруч. "Окремо треба сказати про стан взуття й одягу тих старшин і козаків, що відбули на повстання, – писав у рапорті головному отаманові командувач Повстанської армії Юрко Тютюнник 2 листопада 1921­го. – Взуття: 35% цілком роззуті (босі), а решта в дуже кепському стані. Одяг: 50% без шинелів, одяг решти старшин і козаків старий і подертий. Великий брак відчувається у білизні. Для налагодження справ із взуттям прийняті партизансько­повстанським штабом такі міри: для босих закуповуються постоли (липові), старе взуття по мірі змоги полагоджується".

О другій ночі 4 листопада 1921 року напівозброєний і напіводягнутий повстанський відділ Юрка Тютюнника перейшов польсько­радянський кордон. Без жодного пострілу зайняв село Майдан­Голишевський, нині Олевського району Житомирської області, роззброїв 1­у роту 196­го прикордонного батальйону. Стратили голову місцевого ЧК і кількох комуністів, що розстрілювали селян.

Просуваючись у напрямку Коростеня, понад 300 км шляху, Волинська група не мала значних сутичок із червоними. "Чулися інколи рушничні постріли, кілька разів вибухали ручні гранати, – писав у спогадах "15 діб в окупованій Москвою Україні" підполковник Армії УНР Михайло Чижевський. – Большевики не знали, хто йде. А як довідувалися, то без бою тікали. Були досить курйозні випадки. Виходить червоноармієць із хати, підходить з рушницею й торбою до воза й питає козака: "Какой часті обоз, товаріщ?" З цими словами кладе торбу й рушницю на віз і сам збирається присісти, але йому досить скоро пояснюють, куди він потрапив".

Перші бої зав'язалися 7 листопада на підступах до Коростеня – за 100 км від Києва. Тут скрізь було повно кінних загонів 9­ї кавалерійської дивізії Григорія Котовського, що вже чекали на тютюнниківців. Ті на якийсь час зуміли захопити Коростень. Та коли до бою долучилися більшовицькі резерви, що сиділи у вагонах на станції і два панцерники, повстанці відступили. Начальник штабу Повстанської армії полковник Юрій Отмарштайн рапортував згодом головному отаманові: "Наслідками короткого зайняття Коростеня були: 1) випущення всіх політичних в'язнів (600 чол.); 2) розстріл Коростенської ЧК та її сотрудників – 20 чоловік; 3) розстріл командира і начальника штабу 132­ї бригади; 4) велика кількість забитих вночі червоноармійців і 100 червоноармійців полонених, серед яких знайдено сім комуністів і політруків, які також розстріляні".

Після бою за Коростень котовці сіли на хвіст Волинській групі. Переслідували вдень і вночі. Погіршилася погода. "Вже другий день падає сніг, – писав у спогадах сотник Гриць Рогозний. – Тисне мороз, а хлопці босі. Уже й ті, що були взуті, стали босими. Вояки окутують босі ноги онучами, обв'язують шнурками і так марширують на виправи, стежі, ідуть приступом на багнети. Шляхи завівало, а щоб можливо було пройти, дорогу спочатку пробивали кіньми. Козаки на 25% без плащів, покривалися коцами й мішками. 50% без чобіт; ноги були загорнуті в ганчірки та мішки".

Уранці 17 листопада кавалерія Котовського під селом Малі Миньки – нині Народицький район Житомирщини, відселене після аварії на Чорнобильській АЕС – атакувала повстанську колону, а згодом оточила її. "Перший натиск ворога стримано завдяки гранатам, – згадував Рогозний. – Ворожа кіннота розширює на короткий час своє коло, щоб таким чином зменшити свої втрати, і лише тоді, коли постріли з боку повстанців почали рідшати через брак набоїв, поновлює тиск, кидаючись у атаку під прикриттям своїх скорострільних тачанок. Настало пекло. Це вже не був бій маневрової війни. Це була різня". Щоб не потрапити в полон, деякі учасники походу вкорочували собі віку. Зокрема, колишній український міністр морських справ Михайло Білинський, хорунжий Дем'ян Сікорський, начальник постачання Михайло Хоха.

"Большевицькі кулемети на тачанках під'їхали близько і, бачучи, що ми вже не маємо чим відбиватись, строчили по нас з кулеметів, – описував у спогадах бій під Малими Миньками хорунжий 3­ї стрілецької дивізії, який сховався за псевдонім Спартак. – Кіннота оточила село вже з усіх боків і тікати було нікуди. Серед нас було багато поранених та забитих, все перемішалось. кіннота большевицька рубала наших полонених, коли під'їхав Котовський і заборонив рубати, а начав брати в полон. Кіннота зібрала всіх живих у одну кучу, а ранені ще лишилися на полі, декотрі з них були добиті большевиками".Урятуватися з учасників походу зуміли лише ті, хто був у голові колони – штаб, кінна сотня й важкопоранені на передніх підводах. Загалом – 109 людей. Вирвавшись із оточення, вони рушили в бік польського кордону. Більшість повстанців у бою під Малими Миньками або загинули, або потрапили в полон.

На ніч полонених під конвоєм завели до місцевої церкви. Там Котовський у присутності декількох комісарів проводив допит. Полоненим дали заповнити анкети із запитаннями про місце народження, родину, освіту, службу в армії тощо. В архіві Служби безпеки України 350 уцілілих повстанських анкет зберігаються досі.

Із Малих Миньок уранці 18 листопада полонених перевели до сусіднього села Базар. Там знову замкнули в церкві. Прибули решта членів надзвичайної п'ятірки. До її складу, окрім Котовського й Гаркавого, увійшли заступник ­начальника особвідділу Київського військового округу Андрій Іванов, начальник Київської губернської ЧК Яків Лівшиць і заступник начальника особвідділу ВУЧК Михайло Фріновський. "Зарублено в бою свыше 400 чел. и захвачено 537 чел., в том числе и раненые, – ідеться в протоколі Надзвичайної комісії, яка судила ­повстанців. – В момент боя некоторые из высшего командования, видя безвыходность положения, сами себя расстреливали и взрывали бомбами. Всего перед Чрезвычайной комиссией (пятеркой) предстало 443 чел., остальные умерли до прихода комиссии. Чрезвычайная пятерка постановляет: лиц, перечисленных в приложенном к сему списке, в ­числе 359 человек как злостных активных бандитов – расстрелять".

Наступного дня, 19 листопада, близько другої дня полонених вивели на вулицю й вишикували в шеренгу. "Котовський заявив, щоб хто служив в червоній армії – вийшли вперед, – згадував хорунжий Спартак. – Вийшли більше половини. Цих знов построїли по двоє й стали перевіряти, коли і в яких частинах вони служили. Були такі, що мали документи про службу в большевицькій армії й показували ці документи,
але ж коли вони відповідали Котовському на українській мові, то він відправляв на розстріл, кажучи, що "там тебя зрозуміють". Начальник штабу 45­ї стрілецької дивізії Ілля Гаркавий, який прибув для участі в суді над повстанцями, коли до нього полонений звертався українською, запитував, чи давно він став українцем, і теж відсилав на розстріл.

У балці під Базаром зігнані з околиці селяни за добу викопали глибоку могилу – 70 кроків завдовжки й чотири – ­завширшки. Місце розправи оточив кордон червоноармійців. Вони розганяли селян, які на чутку про розстріл стягалися із навколишніх сіл і хуторів.

"Я втік на очах у всієї комісії й кількох вартових червоноармійців, – згадував повстанець Іван Ремболович. – Вставши з підлоги й удаючи, що можу ступати лише однією ногою, я, тримаючись за стінки, підійшов до дверей. Вартовий червоноармієць не пішов за мною – й кому ж могло прийти до голови, що людина боса, в одній спідній сорочці, при 18 ступенях морозу, може втекти, та ще й з перебитою ногою. Коли я вийшов на подвір'я, то впав у сніг і поповз до саду, а звідти до недалекого лісу, де, піднявшись на ноги, пішов просто перед собою".

21 листопада 1921­го засуджених із церкви почали виводити партіями по 25 осіб. Коли перед ровом вишикували першу, один із комісарів запропонували покаятися й перейти до Червоної армії. Хвилинна мовчанка. Потім обізвався один із полонених – Степан Щербак:

– До вас служити не підемо. Стріляйте. Український народ вам цього не пробачить.

Вояки заспівали "Ще не вмерла Україна" й, підкошені кулеметами, почали падали в могилу. Розстріл тривав цілу ніч. Так закінчилася спроба підрозділів Армії УНР підняти в Україні антибільшовицьке повстання. В історію вона ввійде як Листопадовий рейд або Другий зимовий похід. 62 його учасників – здебільшого колишніх червоноармійців – зі станції Малин у вантажних вагонах відправили до Києва для додаткових допитів у Особливому відділі ЧК. Більшість із них загинули у в'язничних камерах або були страчені

×