Вернувся з Америки. Моя поїздка збіглася з американським Thanksgiving. Місцеві українці запросили в гості. За столом зібралася вся Україна у мініатюрі – Львів, Київ, Петербурґ, Нью-Йорк, Анн Арбор. Серед нас була навіть одна справжня зірка – Антон Святослав Грін, хлопчик із "Поводиря". Як на зірку він вів себе дуже скромно, і коли тільки випала нагода, пішов із приятелем гратися на ґаджетах.

Перший тост підніс киянин. За те, щоб українці мали таку ж підставу подякувати Богові за свою долю, як і американці у свій День подяки.

Американська й українська історії подібні. Америка має дикий захід, Україна має свій дикий схід. Центральним символом обох культур є "людина прикордоння": ковбой чи пілігрим – в американському випадку, і козак – в українському. США в середині ХІХ століття були такі ж розколоті та, як вважає перуанський економіст Ернандо де Сотто, такі ж корумповані, як і сучасна Україна. Американський Техас нагадує український Донбас: він постачає у Вашингтон таких же отруйних політиків – взяти хоча би Буша молодшого! – як і Донбас у Київ.

Приклад Америки може надихати. В'ячеслав Липинський закликав конструювати нову політичну українську ідентичність за американським зразком – "з процесу співжиття різних націй і різних класів на території Сполучених Штатів".

Тоді цей заклик був утопією. Українці були селянською нацією. А селянські нації надають перевагу не політичним, а етнічним маркерам – мові, фольклору, релігії. Проте впродовж ХХ століття Україна пережила велику трансформацію: із суспільства сільського вона стала суспільством міським. Відповідно, змінилися маркери: сучасний українець є переважно міщанином, переважно двомовним, переважно секулярним. Але багато українців поводяться так, ніби досі живуть у селі.

В історії України був, однак, один момент, коли реальність і утопія зустрілися. Маю на увазі референдум 1 грудня 1991 року. Провести його запропонував академік Ігор Юхновський. Його тоді звинувачували, що змарнував шанс, який випадає раз на сто років: а раптом українці вирішать лишитися в Союзі – так, як вони зробили на референдумі дев'ять місяців тому, у березні 1991-го?

Найбільше його допікала одна колишня дисидентка. Та як тільки стало відомо, що 90 відсотків проголосували за незалежність, вона прийшла до Юхновського в кабінет зі словами: "А чи не я говорила Вам, що треба було проводити цей референдум?!"

Українці дістали свої "15 хвилин" світової слави. Своїм рішенням жити незалежним життям вони забили останній цвях у домовину СРСР, колишньої світової потуги.

Краса результату полягала ще і в тому, що за незалежність проголосували всі області без винятку. Референдум 1 грудня засвідчив народження нової політичної нації. Горбачов дивувався: "Що, навіть Донбас проголосував "за"?

Про ці речі варто нагадувати. Бо виросло вже ціле покоління, яке занадто молоде, щоб їх пам'ятати. Багатьом із тих, хто таки пам'ятає 1 грудня 1991 року, спогади про нього відтіснили інші події, у тому числі два Майдани. Іншим, особливо російськомовним зі сходу, просто незручно про це згадувати. Вони голосували за гідне життя для себе і своїх дітей – а тепер почуваються обманутими у своїх надіях.

Насправді ж ті, хто виступив за незалежність, голосували правильно. Бо питання свободи і заможності є питаннями модернізації. Окрім Британської, жодній імперії не вдалося успішно модернізувати свої народи. Навіть американці воліли модернізуватися поза нею. Тому, якщо хочеш жити вільно і заможно, перше правило: розвали імперію. Особливо якщо це імперія Російська чи Радянська.

Другою умовою є воля еліт модернізувати свою країну. Досі Україні з цим не надто щастило. Після Євромайдану вона отримала новий шанс. Якщо ж і теперішня еліта не захоче чи не зможе міняти країну – що ж, доведеться міняти і її.

Нова Україна потребує нових символів. Не лише мобілізуючих, а й об'єднавчих: тяжко і майже неможливо модернізувати розколоту країну. 1 грудня таким символом є. 2011 року ним назвали свій рух за оновлення країни моральні авторитети України. Варто наслідувати їхній приклад і зробити цей день українським Днем вдячності.

×