"Войну не поддерживаю. Про Крым — без комментариев", — пише мені брат Коля з Москви. На початку весни я запитувала його, як ставиться до анексії Криму. Не хоче коментувати. Підтримує.

Доки "зелені чоловічки" блокують наші військові частини у Криму, провокують на конфлікт і прикриваються "живими щитами", Коля говорить про мир. Пропонує об'єднуватися в одну країну, разом із Білоруссю: "Чтоб я мог в Украину к родственникам приехать, не стоять на таможне и не менять бабло в обменнике".

Вітаюся з ним: "Привіт, окупанте". Під натиском аргументів він не витримує: "Мне все равно, русский Крым или татарский. Скоро мне в Украину визу надо будет делать. Это ж капец. Меня радует только то, что в Крым можно будет поехать, не пересекая границу и не обменивая валюту. Но проще и дешевле отдыхать в Турции".

Доки російські найманці розхитують ситуацію на Донбасі й Луганщині, Коля запевняє: "Больше никто ничего отжимать не будет! Крым только нужен был и все! Если бы Украина была сильным государством, никто ничего не забирал бы. Если б в Украине был Путин и присоединил пару областей России, вы сами радовались бы".

Тим часом на Донбасі гинуть люди.

"Надо жить мирно, — повчає Коля. — Вот, у вас уже начинается гражданская война. Вы не хотите дружить с братьями по вере, а дружите с америкосами. Америка хочет нас поссорить".

"Привіт, окупанте, — пишу за місяць. — 80 діток — жертв зі збитого малайзійського літака, це теж підступи Америки?".

Коля мовчить.

"Виходь у мережу або повідомлення кинь", — наклацую ще за тиждень.

Не відповідає.

"То хоч рукою помахай!"

Мовчить. Америка нас "поссорила".

×