На 23-й Форум видавців до ­Львова приїжджаю рано-вранці. Залізничний вокзал знаю погано, тож заходжу в перші-ліпші двері, піднімаюся на другий поверх. Зала очікування? Чудово. Дістаю ноутбук, забиваюся в куток.

За півгодини приміщення наповнюють хлопці в камуфляжі. Сміються, що стою з витягнутою рукою, заряджаю телефон. Розетка чомусь одна і високо над головою.

Вони їдять тушонку пластиковими ложками, шурхотять зеленими пакетами із сухпайками. "А що ви там клацаєте? Паєхалі з нами! А напишіть про нашого ротного", — їм нічим зайнятися.

І ось їм команда виходити. Розбирають спортивні й господарські сумки в клітинку. Юнак, що сидів коло мене й увесь час підглядав, що пишу, теж піднявся.

— Все буде добре, — шепче мені тихо й довірливо. Різко виходить геть. І я нарешті розумію, куди вони ру­шають.

Потім була презентація книжки наших із колегою колонок, трохи автографів, трохи фото, трохи зустрічей. І ось знову сходи нагору. Стою з витягнутою рукою, заряджаючи телефон. З мене сміються хлопці в камуфляжі.

— Зранку ваші тут сиділи, — кажу найближчому.

— Так точно, їхали в Дніпро. Це ж зала для військових! А звідти — на Волноваху, в АТО. Ми підписали контракт, — відповідають, гризуть галети, бовтають ногами. Тому, що з Галича — 18 років, інший теж із Франківщини, йому 20.

— Швидше б ця нечисть повиздихала, — я більше не знаю, що сказати.

— О, та ми поможемо! — підхоплюють.

— Хлопці, а ви читаєте? Давайте, я вам книжку подарую, сьогодні з колегою презентували.

— Не релігійну? — насторожуються.

— Ні, хлопці, ви що! — махаю руками. — Ось із цього боку більше для душі, а отут — трохи веселіше.

Якби попросили підписати, начеркала б якусь банальщину, намалювала б сердечко абощо. Але вони швидко закидають ту книжку до камуфльованого рюкзака. Читатимуть, чи ні, та це найважливіша презентація за день.

×