Вони собі стоять і цілуються. Хлопець у камуфляжі з рюкзаком притримує її за плечі, поклавши долоню під хвостик лляного волосся із заколкою-зайчиком. Вона спинається на пальчики, аби поцілувати його в ніс. Він морщиться, соромиться, притискає її дужче.

Висока дівчина у фіолетовій шапці дивиться крізь них, байдуже видуває пузир із жувальної гумки. "Плювати на всіх!" — кривиться поруч жінка, дістає телефон і щось у ньому клацає. Раз по раз зиркає на пару, ті не припиняють цілуватися. "Бо-ж-ж-ж-е", — повторює вона, вивчає допитливим поглядом обличчя пасажирів, шукає компанію, щоб обуритися. Але вагон сонний.

Бабця із сумкою нависає над сплячим парубком, крекче і йойкає, але хлопець на лаві метро намертво заплющив очі — має великі навушники. Тоді бабця починає розмахувати сумкою, зачіпаючи пару, яка цілується. Хлопець у камуфляжі вибухає: "Осторожно!"

"Мнє уже всє ногі оттопталі", — бідкається дівчина. "Нічого, я тебе тримаю", — юнак цілує її в чоло, щоку й губи. Та тулиться до нього.

Голос із динаміка оголошує нову станцію. "Ну, біжи вже!" — киває вона. Двері відчиняються, натовп виливається на платформу. З платформи такий же об'єм курток і шапок запливає у вагон. Хлопець не поспішає — цілує її в ніс, губи й чоло, стримує юрбу спиною. Останньої миті проривається крізь невдоволених і висмикує камуфльований рюкзак із дверей, що зачиняються. З платформи махає рукою.

Але вона не дивиться. Виходить на наступній станції, втрапляє в обійми високого юнака. Увесь вагон спостерігає у вікно, як вони стоять і цілу­ються. Як він притримує її за плечі, поклавши долоню під хвостик лляного волосся із заколкою-зайчиком.

×