– Мрії збуваються. Нарешті їду на заробітки в Москву, – каже знайомий Дмитро.
Сім місяців тому він звільнився з заводу. Йому удвічі скоротили зарплату, бо підприємство виробляло залізні замки для Росії. Після Майдану замовники скасували всі контракти. Більшість робітників роз'їхалися по заробітках.
– А я майже два роки терпів, як останній дурень. Що треба в Москву їхати, зрозумів після повернення звідти сусіда. За рік праці там він відремонтував квартиру і купив машину. Зве із собою, – каже Дмитро – На будівництві обіцяють 20 тисяч гривень на місяць і безкоштовне проживання. Оце я розумію – братський народ.
Із Москви Дмитро щотижня дзвонить по Skype. Хвалиться, що здружився з росіянами. Повірив, що вони живуть заможніше, бо в Росію не лізуть США.
– А нам американці свої порядки нав'язують, – говорить.
За два тижні до Великодня телефонує дружина Дмитра. Крізь сльози каже: чоловік ще два дні тому мав повернутися, але зник і не виходить на зв'язок. Раджу їй звернутися у поліцію. Дмитро приїжджає додому через чотири доби.
– На московському вокзалі затримали поліцейські. Побачили український паспорт і почали питати, що роблю в їхній країні, – розповідає. – Кинули на три доби в камеру. Потім пожаліли і відпустили. Майже не били – тільки два рази в живіт. Зате узбеків із сусідньої камери лупили до крові. Значить, нас все-таки ще поважають. Усе інше – побічні ефекти. За такі гроші їх можна терпіти.
2 
35413
Комментарии
5