81-річний Іван Желтяков із села Зорівка Золотоніського району розгубив родичів під час Голодомору 1932–1933 років. Рідних брата і сестру шукав понад півстоліття.
— Мене із братом Альошею мати покинула в Харкові на вокзалі, — розповідає Іван Кузьмович. Чоловік родом із села Ржавчик Первомайського району Харківщини. — А сама зі старшою Катрею поїхала в Росію до тітки. Ми із братом ждали їх до вечора. Тоді пішли їсти просити.
Братів забрали міліціонери й відвезли з іншими безпритульними до бараків. Там хлопців нагодували, помили, постригли й переодягли. За 10 днів Іван від голоду осліп. Його доправили до лікарні. Звідти хлопець потрапив у село Мехедівка Драбівського району.
— Нас по хатах порозселяли, — згадує чоловік. — Тільки я там недовго пробув, бо мені знову із глазами плохо стало.
Хлопця відвезли до Драбівської райлікарні, потім — до дитячого будинку в райцентрі.
— Непогано у дєтдомі жилося: годували гарно, вдівали, зимою у школу возили, пішки ми не ходили. А на Новий рік, помню, і ялиночку справляли, обід хороший: м"ясного багато, каші, сітро. Колгосп канфети й печення давав.
У дитбудинку Іван отримав прізвище Желтяков, по батькові — Кузьмович, бо імені батька хлопець не пам"ятав.
— Там усім такі прізвища дивні давали: Сопляков, Кисляков, а я був жовтенький, то мене й назвали Желтяковим.
1942 року Івана Желтякова вивезли на роботи до Німеччини. Там він познайомився із Тетяною Мосієнко із села Сухоносівка Черняхівського району Полтавщини. Після звільнення поїхав із жінкою на її батьківщину, у вересні народився син Микола. На зиму Іван Желтяков повернувся до Мехедівки. Працював трактористом. Потім перекваліфікувався на комбайнера.
Там усім такі прізвища дивні давали: Сопляков, Кисляков
— Хотів і Таню із собою забрати, та вона доглядала стару матір. Кликав її, кликав, а вона так і не приїхала. То я взяв, та й до другої посватався, — розповідає.
З односельчанкою Горпиною Володько прожив 37 років. Дітей подружжя не мало.
— Горпина казала: умру, то ти 40 днів по мені одбудь і найди собі другу жінку, бо сам пропадеш. То я так і зробив. Мені добрі люди Олю посовітували, то я до неї й посватався. І вже ось більше 20 год разом, — обіймає 78-річну дружину Ольгу Андрейко.
Шукати родичів Іван Желтяков почав 1951-го. Поїхав до Харкова. Розпитував у людей, чи знають Желтякових. Думав, це його справжнє прізвище.
— Знайшов був Олексія Желтякова. Хоча й бачив, що він не мій брат, бо набагато старший, та все одно з ним родався — у мене ж більше нікого не було, — каже Іван Кузьмович.
Рідну сестру чоловік знайшов випадково 1986 року.
— Розмотую хліб і ковбаску, щоб пообідать, коли бачу в газеті написано: "Я, Чумак, до заміжжя Насонова, Катерина Савівна, 1916 року народження, розшукую своїх братів — Альошу, 1923-го, та Івана, 1927-го р. н., з якими востаннє бачилася на Харківському вокзалі у 1933 році. З особливих прикмет пам"ятаю, що у Ванька нижню губу розбив кінь". У мене аж сльози на очі набігли. Я помнив, що мені малим кінь носа і губу розбив, ледве склали докупи.
За кілька днів чоловік поїхав до сестри у село Ржавчик Первомайського району Харківщини. Там познайомився з її п"ятьма дітьми. Матері не застав — вона померла за сім років до зустрічі. Батько Сава Іванович загинув на фронті.
— Мати із сестрою, тільки кінчився голод, зразу вернулися додому. Шукали нас в Харкові. Казала сестра: ви втекли від нас. Та куди ми втекли б, коли в нас і ноги попухли, — розповідає чоловік. — Катерина кілька років тому померла. Їздив і на похорон, й на поминки.
Із братом 85-річним Олексієм Івановичем Невідомим Іван Желтяков зустрівся торік. Його адресу чоловік узяв у названих братів Олексія. Нині той із дружиною Галиною та трьома синами живе в Києві.
— Міг і раніше з ним зустрітися, бо він довго жив у селі за 10 кілометрів від Мехедівки. Я там не раз і був, коли на тракторі робив. А тоді Альоша переїхав, то я слід його загубив, — каже Желтяков. — Ану дивися на фотографію, чи похожі ми з ним?
2 
35413
Комментарии