Хабарі

Дала собі слово більше не давати хабарів. На тиждень потрапила в лікарню. Із лікарем одразу не знайшли спільної мови. Кума порадила задобрити її грошима. Тицьнула в руку 200 гривень. Каже: "Не видумуйте", але відтягує кишеню халата й показує, куди покласти.

Її ставлення покращується на один день. Потім знову всім незадоволена. Бо я часто виходжу в коридор, заряджаю у палаті телефон, хоча це заборонено. У п'ятницю кладу в кишеню ще 200 гривень. З палати виписує на вихідні додому всіх, крім мене. На мої прохання відпустити не реагує. Хоча аналізи в нормі. Натомість підселяє у мою 4-місну палату хворих, які залишилися на вихідні в лікарні.

– Даємо хабара, бо хочемо кращого ставлення до себе. Але не розуміємо, що його розмір може не влаштувати хабарника і нам тільки нашкодить, – казав мені три роки тому киянин Вадим Михайлович.

Ми познайомилися на прес-конференції. Він планував видати книжку про українську корупцію. Збирав історії про те, хто скільки платить, аби відкосити від армії, влаштувати у школу дитину, відмазатися від даішника, здати на права чи поховати родича.

– Хочеш вгадати з хабарем, переведи суму в долари. Інфляція робить своє, – пояснював мені в січні, коли випадково зустрілися в метро. – Раніше в садок можна було влаштувати за 2,5 тисячі гривень. А тепер треба дати вісім. Це ті самі 300 доларів по курсу. У пологових за три роки розцінки виросли з 5 тисяч гривень до 20. Я вже років сім хабарів не даю. У лікарні тиждень в одній палаті з ромами лежав, бо благодійні внески платити не хотів.

4 лютого Вадима Михайловича не стало. Телефоную доньці, щоб висловити співчуття. Запитую, де поховали.

– Мусили кремувати, – каже Аліна. – Бо за місце на цвинтарі просили 4 тисячі. Мали гроші, але не дали. Батько мені цього не пробачив би.