Де ви, пане Гонгадзе? На якому світі?

Справа Господа Бога дарувати і забирати в людей життя. І я, звісно, не хочу втручатися в  справи Всевишнього. Але іноді трапляється так, коли для мільйонів стає незрозумілим: є плоть, а де душа? Кому вона належить?
Розмова в студії Савіка Шустера 4 березня ц. р. про обставини справи Гонгадзе для мене особисто показала таке. Ніхто насправді серйозно розслідуванням її не займався. Створювалася лише штучна димова завіса. Всі попросту ламали комедію.
Судіть самі.
От сидить у кріслі під софітами колишній генеральний прокурор С. Піскун і на всю країну каже. Мовляв, я і мої підлеглі ще в жовтні 2003 року завершили розслідування всієї справи Гонгадзе і навіть заарештували генерала Пукача.
Бере слово Г. Москаль і мовить дещо інше.
Начебто в лютому 2005 року міністром внутрішніх справ призначили Ю. Луценка, а його, себто Г. Москаля, до нього – заступником. Під час їхньої першої зустрічі віч-на-віч, оскільки він тоді опікувався слідством, міністр поставив чітке завдання: знайти  в лавах МВС тих, хто знищив Гонгадзе.
За словами Г. Москаля, він, навіть не заходячи до свого нового кабінету одразу подався в службу зовнішньої розвідки, яка знаходиться в якомусь там іншому місці столиці. Зібрав усіх, хто працює в департаменті і сказав таке. Мовляв, даю вам добу на те, щоб ті, хто вчинив цей злочин зателефонували, самі зізналися в протиправних діях. Інакше пан Москаль буде змушений переїхати сюди, і буде безвиїзно знаходитись тут до тих пір, аж поки остаточно не з'ясує всіх обставини цього таємничого вбивства.
І як заявив у прямому ефірі УТ-1 Г. Москаль, наступного ранку у нього обізвався телефон. Один із фігурантів злочину задзвонив йому. Генерал, не перериваючи розмови з офіцером служби зовнішнього спостереження, зайшов з телефонною трубкою до міністра Ю. Луценка, вручив, так би сказати, керівникові відомства учасника злочинної групи для конкретного зізнання.
Далі, як висловився, Г. Москаль з фігурантами справи працював Ю.Луценко, який тут же передав двох полковників і майора з департаменту зовнішнього спостереження МВС України до рук слідчих генпрокуратури. І, як відомо, вони були затримані, а ще згодом предстали і перед судом. Нині перевертні, колишні офіцери-убивці  відбувають заслужене покарання за вмертвлення людини під орудою генерала  Пукача.
Погодьтеся, що цих два епізоди, дві історії з життя правоохоронних органів, які проливають світло на те, як насправді "розслідувалася" справа Гонгадзе, ставлять багато логічних запитань.
Найважливіше із них - чи розслідувалася вона взагалі?
Це начебто й смішно, аби на одинадцятому році після загибелі людини, над клубком проблем довкола  зникнення якої марудиться вся правоохоронна система країни та й замалого не всього світу, ставити таке питання, але погодьтесь, що воно виникає само по собі.
Для мене, приміром, не зрозуміло, як В. Піскун може заявляти про те, що генпрокуратура розкрила злочин ще в жовтні 2003 року, коли лише через півтора роки після затримання О. Пукача, і котрого, до речі. тут же чомусь звільняють із-під арешту, стане зрозуміло, хто брав участь у фізичному знищенні засновника Інтернет видання "Української правда"? І виявиться, що для з'ясування обставин того, хто які конкретні ролі виконував за нічного позбавлення життя молодої людини, треба насправді було зробити так мало.
Насамперед, хотіти дізнатися, хто учинив злочин. Як зробили це Ю. Луценко і Г. Москаль.
Це перше. Друге. При розслідуванні справи піти шляхом, який указав усім сам Г. Гонгадзе, коли ще був живим. Улітку 2000 року.
Він, як відомо, ще тоді написав звернення до генпрокурора про стеження за ним, вказав номерні знаки авто, з якого велося за ним спостереження. І вже тоді було відомо, що сліди ведуть до утаємниченого департаменту зовнішнього спостереження. Чого ж не вистачало впродовж п'яти (!) років слідчим генпрокуратури, щоб одного дня прийти до особливого підрозділу МВС України, не сказати ті слова, які знайшов для його співробітників Геннадій Москаль?
Боюся, що елементарного бажання вийти на кінцевий результат… Розкрити весь злочин…
У всій цій загадковій і неоднозначній справі найсильнішою є якась внутрішня, потаємна пружина, яка не дає змоги, чинить відчайдушний спротив спробі відкрити сейф, заглянути до його.
Про неї лише мимохіть обізвався на згадуваній телепередачі колишній глава СБУ В. Наливайченко. Розповідаючи про факт затримання сільського пастуха корів у Чуднівському районі Житомирщини, яким насправді виявися колишній генерал МВС О. Пукач, він мимовільно обмовився про те, що їхній спецслужбі при транспортуванні ув'язненого довелося  використовувати… бронетехніку, оскільки, мовляв, виникла загроза з боку МВС. Там, мовляв, заворушилися…
Можна лише здогадуватись на що натякав В. Наливайченко.
Але й тут виникає маса запитань. Головне із них – кому було вигідно, щоб "невловимий" О. Пукач залишався й далі на свободі, мирно попиваючи парне молоко в компанії з пишногрудою молодичкою?
Іще більшу таємницю в собі несе дивне рішення місцевого, а за тим і Апеляційного суду м. Києва, який фактично обмежив слідство в з'ясуванні обставин того, хто конкретно замовив зникнення пана Гонгадзе? При чому, як не дивно, це зроблено із подачі самої генпрокуратури.
Ви будь-коли чули таке, щоб слідство добивалося через суд офіційної заборони провадити слідство? 
Щоб воно саме підрізало гіляку під собою…
Чудасія на весь світ! Хто б іще міг би додуматися до подібної плутні!?
Тому, гадаю, не дивно, що міжнародні журналістські організації забили на сполох: що ж це коїться в цій непередбачуваній правоохоронній системі України? Де ж відповідь на питання: що сталося із загадковим Георгієм Гонгадзе?
Знаєте, співставляючи всі ці факти, повсякчас вряди-годи міркуючи над ними, я все частіше приходжу до тієї думки, що справу зникнення Георгія Гонгадзе можна було успішно розкрити ще до кінця 2000 року.
Мені здається, що все це грандіозна афера.
До усвідомлення цього мене підштовхує та обставина, що багато з новопризначених керівників, у тому числі й держави, вступаючи на посаду клянуться розкрити справу зниклої людини, а з часом просто таки закривають щодо цього рота. Начебто й нічого не сталося. Просто не бажають спілкуватися на дану тему…
Приміром, В. Ющенко. Та й В. Наливайченко, Ю. Луценко. І цей ряд, вважаю, можна успішно продовжити. Аж до С. Головатого, О. Жира, О. Лавриновича та інших, які доторкнувшись до обставин справи змовкали назавжи, стуливши роти, даруйте на слові,  поспішно відійшли в бік... Чому?
Що відкривають для себе люди, вникнувши в таємницю загадкового зникнення пана Гонгадзе? Що вони бачать, із чим стикаються там, за дивною пеленою секретності?
Чому пані Леся Гонгадзе вже он який рік поспіль відмовляється хоронити останки тіла, знайденого в лісі під Таращею, не визнаючи їх за плоть свого сина? Чому вона висловлюється проти того, що її синові присвоїли звання Героя України, щоб спорудили пам'ятник? Можливо, вона нарешті дізналася про щось таке, чого не знаємо ми всі? І що це за така новина?
Чому так успішно розвивається в Україні один інтернет проект? Що, по правді кажучи, мене особисто, як журналіста, як переконаного прихильника розвитку демократії і свободи слова в Україні,  надзвичайно радує. Але в сумнівах своїх, зізнаюся, я навіть доходжу до такого богохульства. Каюся. Але й це дивне запитання живе, карається в мені.  Тому й виніс нині його на загальний суд...
Нехай простить мене Господь Бог, що я начебто втручаюся в його справи, позаяк життя людей – його і тільки його свята справа, але я поставлю це запитання публічно, ще раз для себе, а тепер і до всіх: а чи було насправді вбивство пана Гонгадзе?
Знаю, що мені одразу скажуть: а засуджені колишні офіцери, котрі у відкритому судовому засіданні продемонстрували садистські сцени розправи над людиною вересневої ночі 2000 року, а переховування і арешт, допити О. Пукача? Невже ж бо можна повірити в те, що хтось би погодився, маючи погони полковників, генералів, нехай би і за колосальні суми коштів так по-мистецьки  талановито грати ролі вбивць, раз і назавжди заплямувавши весь рід сценою жахливої розправи над невідомим.
Нарешті, все це, схоже, напряму стосується і одного вельможного, публічного пана.
Як для мене, то його роль у цій історії цілком зрозуміла. Як зацікавлена сторона чуттєвого трикутника, його інтересувала лише нейтралізація іншого півня. І він, думаю, докладав до цього зусиль. Яких і скільки – рано чи пізно, переконаний, змушене буде це  встановити слідство.
Але головне в усій цій історії, думаю, криється тут: кого насправді задушили і закопали в сиру землю далекої вересневої ночі четверо міліціонерів? Похідне від цього питання: а де ж тоді справжній Гонгадзе?
Чи не тому трупові потім відрубали голову, щоб ніхто згодом, якщо його знайдуть, відкопають, не дізнався, кому насправді належить закопана плоть?
Чи не тому загинув і екс-міністр Ю. Кравченко, який міг розповісти всю справжню історію зникнення людини на ім'я Георгій Гонгадзе?