Хтось має йому про це сказати

Місцеву правлячу верству прямо випромінює місцеве населення, серед якого по ідеї тотальною більшістью мали би бути саме культурно-політичні українці. Але так не є з однієї простої причини - у цих людей або стерта, або конструктивно відсутня пам'ять про те, хто вони такі насправді, ким вони є.

Саме тому правляча верства сповнена спритними представниками іншого, конкуруючого національного проекту – креольсько малоросійського (в інтелектуальному полі його представляють і майже легітимізують різноманітні Інститути Майбутнього і скромні кієвскіє філософи по вуха занурені в російські культурні контексти тощо).

Якщо ж хтось чогось не знає, треба щоби хтось інший йому про це розповів, повідомив і переконав. Тобто потрібні звичайні рекламні технології. Сам по собі, без спрямованого націонал-маркетингу, нарід ні до чого не допре і не перестане на всенародних виборах, наприклад, сприймати випердків комсомольського КВНу як своїх же нативних представників.

В цих процесах політика взагалі є лише надбудовою. Тут уся справа в культурі та в її ефективності, себто у якості творчого класу, який має задавати глобальний тренд самоусвідомлення, як артилерія – поквадратно. Але творчий клас у нас так само позбавлений пам'яті і є постколоніальним покручем значною мірою, хоча й не настільки тотально, як нарід взагалі.

На перший погляд ситуація виглядає досить трагічною безвихіддю. З іншого ж боку, в національному культурному полі явно визріває щось інтересне.

Механізми пам'яті є настільки складними і тонкими, що на нас досі прямо впливають історичні травми і досвід, отриманий 500-300 років тому. І геть знищити цю справжню пам'ять ну майже нереально, але суто оперативно її можна легко топити у глевкій масі серіалу "Свати".

Насправді ж все робе, і крізь імлу серіалу "Свати" все рівно проглядається великий європейський народ з усіма відповідними налаштуваннями.

Хтось має до нього донести цю просту максиму.

Оригінал