Це дуже недоречний текст

По-перше, тому що епідемія триває. Досі найбільш безжальним з недавніх вважався спалах Еболи, який вбив 12 тисяч осіб. Коронавірус вбив 320 тисяч - і ця цифра лише зростає.

По-друге, тому що карантин позбавив багатьох - багато чого. Хтось розплатився бізнесом, хтось - кар'єрою, хтось - планами. Ті, кому після епідемії доведеться починати все з нуля - навряд чи будуть готові подякувати карантину, - пише Павло Казарін для "Крим.Реалії".

По-третє, тому що карантин може поновитися. Ми не знаємо, чи буде друга хвиля пандемії. Чи стане вірус мутувати. Чи отримують імунітет ті, хто перехворів. З рівною часткою ймовірності найгірше може бути, як позаду, так і попереду.

Але я все-таки це скажу. Я сумуватиму за карантином.

Напевно, це трепет перед масштабом. Тим самим, який неможливо купити за гроші. Жодна сума на банківському рахунку не може подарувати своєму власникові все те, що ми спостерігали останні два місяці.

Я ніколи не стояв на порожньому проспекті в розпал робочого дня. Ніколи не бачив безлюдний центр у годину пік. Ніколи не чув дзвінкої тиші на столичних вулицях.

Пандемія нагадала про значення слова "глобальне". Людство знову знайшло пряму і явну загрозу - і нам знову є проти чого дружити. Карантин прорізав кордони на карті, але всередині цих кордонів ми боїмося одного і того самого. Робимо схоже і обговорюємо однакове.

Карантин змінив ритм і перелицював цінності. Ми звикли до того, що кар'єра вимагає від тебе надзвукового. Ти повинен встигати, перемагати, випереджати. Знову ж правильним проведенням часу вважається ефективне. Новий рекорд. Нове досягнення. Нова покупка. А потім прийшла пандемія і поставила світ на паузу.

Карантинна норма виправдала тих, хто видихався бігти. Тих, хто втомився поспішати. Час працює на тебе не тому, що ти ставиш рекорди, а просто за фактом того, що ти сидиш вдома. Все інше вторинне - і цієї індульгенції неробства мені особисто не вистачатиме.

Фабрика марнославства виявилася поваленою. Найшикарніший ресторан з доступних - "МакДрайв". Наймальовничіше місце з можливих - ліс. Найцінніший навик - уміння уживатися з сім'єю. Твоя цілісність вимірюється здатністю бути наодинці з собою - і статусне споживання перестає бути паличкою-виручалочкою.

А ще я думаю про те, що у нас завжди було універсальне виправдання. Графік. Ми звикли з його допомогою пояснювати самих себе - самим собі. Мовляв, саме він не залишає нам часу на щастя. Мовляв, якби не він - ми б читали книги. Писали книги. Витрачали б час на сім'ю. Так ось, хороша новина - графіка більше немає. Останні два місяці у кожного був момент істини. І як вам результати?

Кожен з нас знає десяток причин, чому нещасливий. Тому що немає часу. Тому що відрядження. Нам здається, щойно в "робочій" частині рівняння почне спадати - в "щасливій" буде приростати. Але виявилося, що в рівнянні багатьох є лише одна сторона - та, що про графік. І якщо вона зменшується, то приростає лише порожнеча.

Можливо, вміння бути щасливим - це теж талант. На зразок таланту писати книги і складати музику. Ми просто прив'язали нашу фригідність до розміру зарплати - і почали виправдовувати своє нещастя власною кар'єрою. Віддаляючи в міру сил від себе той простий факт, що щасливими бути не вміємо. А потім прийшов карантин, замкнув нас наодинці з собою - і змусив два місяці поспіль дивитися в дзеркало.

Привіт, незнайомець. У тебе моє обличчя.

Copyright © 2020 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода