Москві доведеться думати не про рівноправне партнерство з іншими наддержавами, а про роль їхнього "молодшого партнера"

Росія втратила орієнтир внутрішнього розвитку. Сумна доля "нацпроектів", які зависли в повітрі, тільки посилює враження паралічу.

А тепер російська національна самосвідомість має підготуватися до нового удару - Росія не розуміє, як їй зберегти себе в якості члена глобального "концерту". Загрозливий рик не може приховати того, що хребет державності надламаний. Кремль насилу імітує те, що відходить в історію.

Розсипаються "концепти", які повинні обґрунтувати світові претензії Росії і допомогти державі, що заблукала у часі й просторі, зберегти свою гідність. Причому, прокремлівських "стратегів" не бентежить, що їхня риторика суперечить здоровому глузду.

Так, Росія роками нила про те, що її "не поважають" і "принижують". При цьому незрозуміло, як претензія на велич може поєднуватися з жалібними стогонами.

Російський політичний клас досі не може заспокоїтися щодо розширення НАТО, забуваючи, що наявність у Росії ядерної зброї робить непотрібним створення навколо РФ буферних "сфер впливу".

Сьогодні російську владу і її пікейних жилетів понесло в іншу крайність. Від стогонів вони перейшли до ейфорії, що ліберальний порядок денний обвалився, а його опора - Америка - залишає сцену. Дійсно: британці і американці, дві великі нації, які зробили основний внесок в створення ліберальної демократії і світового порядку, вирішили закритися вдома. Втомилися, перенапружилися.

Великобританія залишає ЄС, обезкровлюючи єдину Європу. Америка не тільки відмовляється від ролі світового модератора і наглядача. Америка починає підривати принципи, які сама ж і встановлювала.

Але наскільки обґрунтована російська радість? Адже виникає дарвінівський світ, в якому Росії не обов'язково буде комфортно.

Російські "стратеги" заспокоюють: багатополярний світ - це те, що нам потрібно. Але ж багатополярність означає формування "полюсів", навколо яких повинні групуватися залежні держави. Де ж російська галактика, якщо навіть білоруський лідер Олександр Лукашенко фрондує. "Стратеги" заспокоюють: "У нас залишається Центральна Азія!" Ну так, звичайно, якщо звідти піде Китай.

Видно, розуміючи, що мрії про багатополярність можуть розвіятися, кремлівська рать завела пісню про "Велику Євразію". Ця конструкція має охопити і Європу. Цікаво, а європейців запитали, чи хочуть вони приєднатися?

Велика Євразія мислиться, як спільнота без лідерів. Коротше, "хмара в штанях", де все буде вирішуватися спільно. Але як тоді Росія керуватиме?

Ось ще одна "мулька", народжена провладними умами: Росія повинна стати мостом між Європою і Азією. Але як Росія, яка відтепер себе вважає особливою цивілізацією, буде "мостом"? Чи зможе Росія продовжувати претендувати на те, щоб бути і Європою, і Азією? Виникає загроза спутаної національної свідомості - ми не знатимемо, хто ми такі! Втім, а чи знаємо ми це зараз?

А як приховати той факт, що лідером Євразії буде Китай?

Велика Євразія "буде врівноважувати міць Пекіна", заспокоюють нас "стратеги". Але хто ж ризикне "врівноважити" Китай?!

Москва наполягатиме "на рівному статусі", а Пекін з цим погодиться, наполягають оптимісти. Та невже? Який же "рівний статус" при такій принизливій асиметрії: ВВП Китаю - $14,2 трлн, а ВВП Росії - $1,6 трлн; оборонний бюджет Китаю - $230 млрд, в оборонний бюджет Росії - $60 млрд.

Тим часом, Китай будує свою Євразію, плануючи тільки в Європі інвестувати $1 трлн. Китайська Євразія є частиною мега-проекту "Один пояс - один шлях", в якому погодилися брати участь 125 країн і 29 міжнародних організацій. В рамках цього проекту Китай формує транспортну і економічну інфраструктуру, яка охоплює не тільки Азію, Європу, але і Африку.

Словом, Китай зробив заявку на роль глобальної наддержави, пропонуючи світу свою філософію життя і організації суспільства. Правда, самі китайці поблажливо допускають формування нового "двополюсного світу". Але другим полюсом вони бачать зовсім не Росію, а США.

Втім, місце Росії на світовій сцені вибудовується. Росія стала китайською бензоколонкою. І - як не дивно - цим задоволена. А недавно Путін з гордістю заявив, що Росія готова стати і китайським ландскнехтом, допомагаючи Пекіну будувати систему попередження про ракетний напад. Росія погодилася стати на сторону Китаю в його протиборстві з західним світом і китайська безпеку стає російським національним інтересом.

Можливо, це і є основним досягненням путінської епохи. Можливо, її архітектори розуміють, що вони зробили. Що підвищує їхню історичну відповідальність за вибір траєкторії.

Ми ще згадаємо ліберальний порядок, який гарантувала Америка. Ми ще згадаємо, як м'якотілий Захід Росію задобрював, прагнучи її інтегрувати. Як Захід намагався стримати, обіймаючи.

Цей час закінчився. Настає нове життя. Доведеться думати не про рівноправне партнерство з іншими наддержавами, а про роль їхнього "молодшого партнера". Хто знає, що Китай вкладе в це поняття.

Будемо сподіватися, що китайці згадають свою ідею гармонії. Будемо сподіватися на їхню гуманність. Але не будемо забувати, що Китай може погодитися бути "гуманним авторитетом" тільки в обмін на згоду Росії з його лідерством. А поки задумаємося: що ж мають китайці на увазі, ставлячи перед собою завдання побудувати в світі "співтовариство з єдиною долею"? Як туди зможе вписатися Росія?

А якщо Росія раптом почне брикатися? Тоді новий гегемон може затягнути зашморг. Ох, ще прийде момент, коли ми будемо згадувати світ, яким керував дядько Сем.

Оригінал