Радянська спадщина

Перше, з чим стикаєшся після повернення з тривалої подорожі - похмурі обличчя і косі погляди. Люди у наших краях суворі і жодним чином не бажають виражати емоції - раптом чого подумають. Читав десь, що подібний вираз обличчя притаманний носіям слов'янської групи мов - слова і словоформи влаштовані таким чином, що у вимові задіяні інші м'язи обличчя, а не ті, які використовують для мовлення, наприклад, американці. Так що для посмішки нашій людині потрібно набагато більше зусиль, ніж іншим.

Але я все-таки схильний вважати, що подібний стиль є спадщиною не слов'янської культури, а радянської. У совку було не прийнято посміхатися незнайомим. І вже тим більше посміхатися у відповідь. Відповідати посмішкою на посмішку вважалося протиприродним та означало згоду на запрошення вступити в контакт. Не дай бог статевий. А також вважалося ознакою несерйозності, легковажності: "Гляньте. Її чоловік кинув, а вона посміхається".

Посмішка завжди вважалася валютою, сигналом особистої прихильності до людини. А як можна відчувати прихильність до незнайомої людини? А раптом у неї погані наміри? Може вона збирається гаманець украсти? До того ж, посмішка в комунікації радянських громадян ніколи не була сигналом ввічливості. Фраза "посміхнувся з ввічливості" показувала, що усміхнена людина нещира. Бреше і темнить.

Коротше, як не крути - радянські люди завжди були страшно серйозні і зосереджені, починаючи зі шкільної лави. Завжди напоготові.

Але пройшло багато років. Сказати, що в наших краях щось змінилося? Ні. У наших краях мало що змінилося. У повсякденному житті цього не помічаєш. Обличчя - ну й обличчя, морди - ну і морди. Але це добре видно там, де прийнято посміхатися - по похмурим обличчям співвітчизників у натовпі. І ще видно, коли повертаєшся в Україну - після довгої відсутності.

Зараз сезон відпусток. Це означає, що багато людей їдуть і повертаються. Посміхайтеся хоча б очима. І привозьте із собою посмішки.

Оригінал