Дійсність, на яку не можна не зважати

Незважаючи на те, що надто значний відсоток виборців з різних причин ніяк не проявив себе цього разу (як і завжди, хоч завжди, правдоподібно, ці незреалізовані виборці є носіями інших тенденцій), видатним результатом цьогорічної масової акції є пізнавальний. Минулі вибори – і перший тур у цьому сенсі є самодостатнім, бо другий можна вважати екстремальним у сенсі обмеженості вибору – добре показали те, які тенденції в українському суспільстві є мейнстрімом, а які виказують потреби і заінтересування строкатих марґінальних прошарків.

Головне, що проявила себе власне ця строкатість. Тобто, можна бачити актуальну систематику розшарованості, яка колись називалася класовою, а потім партійно-ідеологічною. Звичайно, класифікація ця доречна за тієї умови, коли відразу відкидається найважливіше питання – чи має бути Україна незалежною державою, чи вона врешті мусить бути частиною Росії, - пише Тарас Прохасько для видання "Збруч".

Отже, приймаючи українську самостійність, питання полягає у тому, яка її сутність видається оптимальною різним станам суспільства. Вибори показали, що стосовно трьох визначальних показників мейнстрімовою тенденцією є російськомовна споживацька поп-культуральна країна. І це є дійсністю, на яку не можна не зважати, прагнучи дотримуватися демократичного принципу розвитку.

А саме демократичність із дійсним забезпеченням прав людини і справжньої приязної толеранції до меншин стає в такому разі найвагомішим інтересом і життєво необхідною потребою нашої країни. Просто тому, щоби демократична більшість не знищила і не зіпсувала життя усім тим різноманітним соціальним прошаркам, які є дисидентами від мейнстріму. І які – правду кажучи – своїм повноцінним існуванням якось можуть відтягнути від самознищення країну цієї демократичної більшості – російськомовних поп-культурних споживачів.

Грубо кажучи, українська ситуація тепер трохи нагадує бунт у сиротинці, в якому звільнені від уявлень про традицію співіснування у просторі і часі малолєткі (у нас це насправді не зовсім прив'язане до віку) готові зашугати і викладацький персонал, і обслугу.

Дисидентами за таких розкладів виявилися дуже різні групи, які не мають між собою нічого спільного, окрім того, що притаманно будь-якій меншині. Це і україномовні, і неконсюмеристи, і прихильники не поп-культури. І ті, які є носіями будь-якої традиції. Передовсім традиції, яка виявляється у повазі до Божих сотворінь. Різні ґатунки систематики утворюються на багатоваріантному перехрещенні цих категорій.

Дисиденти мають розуміти, що найближчим часом – через пріоритет демократії – по-їхньому всьо не буде. І власне тому – парадоксально – цей пріоритет демократії всіляко плекати. Щоби у мейнстріму не виникло природної спокуси знести всіх відступників зі свого шляху. Щоби вільний розвиток менших не викликав агресивного інтересу більшості, а став основою його нової традиції.

До речі, всі ці зауваження не мають ніякого стосунку до результатів остаточних вимірів, бо мейнстрімова тенденція вже проявила себе вповні.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"