Потреба культури в українському суспільстві - хвороба

З висоти власного зросту

У судовій медицині, де розглядаються різноманітні види тілесних ушкоджень, існує визначення, що завжди, починаючи, здається, від пізнього дитинства, вправляло мене у ступор – "падіння з висоти власного зросту". Насправді в цьому словосполученні немає нічого ні дивного, ні складного, а означає воно просто падіння на площині внаслідок втрати рівноваги, тобто звичайне собі падіння людського тіла, яке – зазнаючи певних ран, переломів, вивихів, подряпин, синців, забоїв, саден або інших деформацій – зненацька, внаслідок якоїсь суб'єктивної чи об'єктивної причини, опиняється на підлозі, асфальті, землі чи іншій поверхні.

Мене ж тут завжди непокоїло оце нібито надмірне уточнення – "висота власного зросту". Бо людина, падаючи на площині, не може впасти як хтось інший – тільки як вона сама. Та й, зрештою, підвестися, встати після падіння й усіх супутніх фізичних та морально-психологічних втрат вона може знову на висоту лише власного зросту, - пише Андрій Бондар для видання "Збруч".

Однак елементарне явище людського падіння вимагає уточнення: "падіння" – завжди феномен, бо в однієї людини за все її життя не може бути двох однакових падінь і кожне падіння неповторне, а "висота власного зросту" – ноумен, одна з наших характеристик, категорія хоч і рухома, але водночас і сутнісна, яку неможливо не врахувати в момент падіння. Тому й відрізняється падіння дитини від падіння старця, падіння тверезого і п'яного, падіння хворого та здорового. Що менша й молодша людина, то легше їй встати. І навпаки: для старших людей падіння з висоти власного зросту іноді бувають геть згубними для здоров'я або й летальними.

"Висота власного зросту" – найбезпечніша висота, коли падаєш. Уже навіть падіння зі стільця для здоров'я може виявитися значно згубнішим. Але саме падіння з власної висоти – найточніша метафора існування окремої людської одиниці, яка входить у контакт із зовнішнім світом. Наприклад, моральне падіння завжди відбувається з висоти власної етичної конструкції, а коли занепадає суспільство (це фіксується зазвичай діагнозами "наше суспільство морально хворе", "у такому морально хворому суспільстві, як наше…", "з нашим рівнем моральної деґрадації…"), то ми уявляємо цей колективний процес як суму моральних падінь з власного зросту або певну суспільну згоду, яка дозволяє одним толерувати і приймати моральне падіння інших як певну норму, а відтак ділити з негідниками відповідальність за їхнє моральне падіння.

Тобто, в цьому разі кожен падає по-різному, але занепадають усі разом. У таких випадках ситуацію рятують праведники, чи то пак "моральні авторитети" з числа духовних осіб, які бодай трохи врівноважують ситуацію. Але всі ми знаємо, що останній з них помер кілька років тому, а решта, що ще досі чомусь живі, авторитети лише для якихось дуже обмежених пісочниць.

Так само, коли говорять, наприклад, про падіння культурного рівня, то мається на увазі якась середня величина, яка фіксує певний колективний стан, де чуже культурне падіння з власного зросту прямим чином впливає на тебе, хоч ти нібито не падав. Навпаки, ти все життя працюєш у культурі: щось транслюєш з інших мов на свою, щось намагаєшся сформулювати, щось помічаєш, над чимось рефлексуєш. Але це за великим рахунком не допомагає, бо в загальній картині твої зусилля не важать, як не цінується твоя робота, як не читається твоя творчість, як у сірих сферах повсядення зникає все сказане і написане тобою, не залишаючи жодних видимих слідів.

І констатуючи це, я аж ніяк не бідкаюся і не нарікаю. І кажу не лише про себе, а про певне середовище, яке ні на що не впливає і нічого не змінює за всіма можливими рахунками. Не тому, що працює погано або недостатньо, а тому, що в суспільній структурі чогось такого, як "культурний рівень", просто не передбачено. І цей стан не вчора почався і не завтра закінчиться. Вся відмінність між минулим і теперішнім у тому, що сьогодні некультурна людина озброєна клавіатурою й завжди може про себе заявити – що їй не зрозуміле твоє складнопідрядне речення, що автор надміру ускладнює (або безсовісно спрощує), що будьте простіше, що без сюжету важко, що без картинок нестерпно, що без опису сексу мляво, а без сцени жорстокості нецікаво тощо. Що мало, наприклад, просто писати добрі романи чи геніальні вірші. Потрібен хайп, скандал, шок або "кач". Авторові недостатньо просто якісно зробити свою справу – він завжди мусить бути пристосованим до потреб, повинен зглядатися і зважати, брати до уваги, занадто не розводити "умняк" і фільтрувати дискурс. Він, урешті-решт, мусить вийти на сцену і заспівати про Кобзона або, якщо ти жіночої статі, оголити на публіці свій бюст – тоді, можливо, його або її помітить більше людей.

А річ у тому, що насправді культура, як і спасіння душі в релігійних практиках, не має "соборного" виміру, а відбувається лише в індивідуальному порядку. "Наклад 1000 примірників", який продається в країні з населенням у понад 40 мільйонів кілька років – це не просто констатація катастрофи, а метафора принципового безсилля культури щось за великим рахунком змінити. Що "бути в культурі" можна лише на самоті, як спастися – лише самотужки, для себе, персонально. Я давно змирився, що культура потрібна небагатьом, що щось таке, як "культурна потреба", формулюється для обмеженої кількості людей і більшою мірою виглядає в суспільному просторі сучасної України як девіація, відхід від норми, неідентифікована в медичному реєстрі хвороба – політ з висоти власного зросту.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"