Треба приймати закон про колаборацію

Історія про "народну героїню" Новоросії" Світлану Дрюк, яка перейшла на бік української армії і тепер готова свідчити проти Росії в Гаазькому трибуналі, виглядає дуже неоднозначно.

Для одних ця історія стане черговим свідченням того, що українські громадяни, які повірили російським пропагандистам, починають приходити в себе. Ось і прагнуть загладити свою провину перед Україною. Для інших - слова Світлани Дрюк про те, що вона вбивала, але "тоді час був такий", що готова повернутися на Донбас і воювати з іншого боку фронту - все це може звучати образливо, - пише Лариса Волошина для ДС.

Багато вже відзначають, що жінка, яка перебувала в рядах ЛНР з 2014 року, дослужилася від простої санітарки до командних постів не просто так. Мовляв, вона усвідомлено підняла зброю проти співгромадян, щоб вислужитися перед окупантами - "А тепер їй медаль?!". Знайдуться і ті, хто засудить українську державу за м'якість. Ось тільки цінність всієї цієї історії не в тому, що жінка-бойовик розкаялася. А в тому, які смисли стоять за добровільним співробітництвом однієї з найвідоміших персон, справжнім символ "Новоросії".

Світлану Дрюк не брали в полон, не виманювали на вільні території обманом. Вона прийняла рішення, вивезла важливі для України докази, дала відомості, які дозволили партизанам підірвати під носом у росіян вісім нових танків. А ще вона прототип пропагандистського фільму "Ополченочка", про що на окупованій території Донбасу відомо кожному.

Перехід такої персони є найважливішим пропагандистським чинником, яким Україна вже почала використовувати щосили. Якщо біжать командири, значить не все прекрасно в Донбаському королівстві? Для жителів вільних українських земель цей випадок повинен стати уроком. Ні для кого на окупованих територіях роль Російської Федерації не є секретом. Жителі окупованих територій прекрасно усвідомлюють факт окупації. Заперечення наявності російських військ на Донбасі, мантра про "громадянський конфлікт" є брехнею. Вони свідчать не про необізнаність того, хто говорить, а про його особисте ставлення до факту вторгнення іноземних військ на суверенну українську територію. Світлана розповідає, що росіянам забороняють вступати в близькі зв'язки з "аборигенами". Іншими словами, українські громадяни, що опинилися в окупації, прекрасно знають, що їм відведена роль людей другого сорту. І це не заважає багатьом з них воювати на боці Росії, одночасно розповідаючи, як в Україні їх не поважають.

Зі слів Дрюк ясно, що на підконтрольну територію її привело аж ніяк не каяття. Співпрацювати з українськими спецслужбами вона почала, довірившись своєму близькому другові, який виявився українським розвідником. Любовний роман? Помста колишньому руками нового коханця? Дуже може бути. Вона досі використовує слівця з арсеналу російських пропагандистів, коли говорить, що бігла в Україну. Так, ніби окуповані райони Донецької і Луганської областей - це зовсім інша країна.

Приклад Світлани показує, що наївна віра українців у те, що варто людям на окупованих територіях усвідомити правду, і вони відразу захочуть повернення в лоно Української держави - помилкова. Для роботи з щирими фанами "Новоросії" потрібно щось більше, ніж демонстрація успішності і всепрощення України. Необхідні програми по ментальній інтеграції людей, які сьогодні опинилися в зоні російського впливу. Потрібно приймати закон про колаборацію, де чітко вказати карні види співпраці з ворогом. Це необхідно для того, щоб зняти страх у невинних. Україна повинна встановити правові межі для своїх громадян, які залишилися на окупованих територіях, щоб вони розуміли, що з їхніх дій є виживанням, а за що доведеться нести відповідальність.

Вчителі, медсестри, лікарі, пожежники повинні перестати боятися повернення України. Паралельно необхідно запускати програми вибачення. Для тих, хто щиро розкаявся, склав зброю і став корисним своїй країні. Амністія повинна бути персональною. Вина ж теж буває тільки особистою. Це основні принципи, які необхідно доносити до жителів окупованих територій.

І на завершення, давайте ще раз повернемося до історії із завербованою "героїнею бунтівного сходу". Що ми маємо на сьогоднішній момент? Палаючі танки, гігабайти секретної інформації, високочолі судді, котрі слухають правду про те, що творять на українських землях російські окупанти. Жінка, що ризикнула життям, щоб добровільно розповісти, - а головне довести, - що Росія воює з Україною. На задньому плані російський ГРУшник, який не може пояснити московському начальству як же так вийшло, що в підвідомчому йому гетто українські розвідники вербують "героїв", підривають російські танки. Можна знімати блокбастер. Сагу про українського Джеймса Бонда. А в цей час десь в Москві заплакав маленький Путін і образився на Суркова. Це гарно. Погодьтеся.