Наближаємося до "мовного консенсусу"

Може це щось сезонне, але Київ якось непомітно втомився ігнорувати українську мову. І на вулиці, і в закладах.

Московської традиційно багато, але її легко відкидають, зачувши українську. Молодь говорить грамотно, старші не цураються простого мовлення - суржику. Але й перші, й другі сприймають українську як буденність.

Це щось свіже.

У Києві приглушили той удаваний пуризм, який по факту був зброєю місцевих "русских" - послідовних мовних шовіністів. Вийнявши "русский" кляп із рота "простих мовців", ми почали отримувати істотну чисельну перевагу в багатьох точках міста.

Відіграла свою роль успішна кампанія бруталізації мовних конфліктів, вітриною якої стала Лариса Ніцой. Пул "мовних скандалістів" насправді добре чула "друга сторона" і нам вдалося її переконати, що ми готові на радикальні дії. Вони розуміли, що їх жертвами стануть не власники ресторанів та супермаркетів, а наймані працівники - це ще страшніше. Бо самі себе ці шовіністи можуть захистити, а як захистити найманих працівників від асиметричних акцій "наймитів Ніцой"? Неможливо. І це підривало їх харизму в очах свого колективу. Це було і залишається для власників-шовіністів болючою проблемою. І вони "дали задню".

Ресторанний бізнес - камертон публічного мовлення. Певний театр, де відпрацьовуються комунікативні стереотипи, що рухаються далі - на вулицю і в офіси. Ну й багато інших чинників працює. Зокрема квоти на українську музику в ефірі fm-станцій. Фонове звучання української стало тотальним.

Відчуваєш, що Київ вкотре хвилеподібно наближається до чогось такого, що соціологи назвуть "мовним консенсусом". Але цей "консенсус" поки що "по востребованию" - і тільки.

Зрештою роздягнутися і повернутися в український Едем заважають якісь невисловлені гріхи. І тяжкість їх кажись поза містом. В основному.

Оригінал