Гумор має бути легітимним

Анексія Криму запустила процес емансипації України. Вона почалася з простору загального політичного. Слідом настав етап економіки і взаємної торгівлі. Потім прийшов час загального історичного та символічного. Потім настала черга моральних авторитетів: ті, хто претендували на універсальність своїх моралей, раптово виявили, що громадянство обмежує легітимність їх менторства.

Але досі не сталося битви за Гоголя. Миколи Васильовича, пише Павло Казарін для "Крим.Реалії".

Те, що відрізняє його від всіх інших українських письменників - це цільова аудиторія. На відміну від Шевченка чи Франка, Гоголь писав в першу чергу для жителів імперії. Причому тих, хто складав її "титульну частину". І писав він не просто для них, а й - що ще важливіше - про них.

Закони гумористичного влаштовані так, що в ньому є право на жарт. Розповідати зі сцени анекдоти про євреїв може єврей. Про вірмен - вірменин. В іншому випадку ви ризикуєте наштовхнутися на обвинувачення в шовінізмі, а ваша жарт сприйматимуть як знущання і глузування.

У пострадянські роки це правило неухильно дотримувалася: в тому ж КВН іронізувати над кавказцями могли лише команди з Кавказу. Над вихідцями з Центральної Азії - казахи або узбеки. "Прожекторперісхілтон" завбачливо видав своїм провідним національностям: Цекало відвели роль українця, Мартиросян відповідав за Закавказзя, а Ургант іноді дозволяв собі жартувати про євреїв. Кожна гумористична команда прагнула розширити географію жартів, запрошуючи до складу представників нацменшин - щоб позбутися від докорів з боку "висміюють".

І тому Росія буде триматися за Гоголя до останнього.

Не тільки тому, що він один із засновників містичного реалізму. Не тільки тому, що в своїх листах говорив про російські компоненти своєї ідентичності. Не тільки тому, що його встигли зробити еталонним творчим мігрантом, який влився в простір імперської літератури. Гоголь важливий не тільки своєю дружбою з Пушкіним і Жуковським, не тільки своєю столичністю і літературним масштабом, а й своєю інтонацією.

Тому що його "Ревізор" або "Мертві душі" - це значною мірою не побутописання, а сатира. Нещадна і жорстка. Та, що висміює і картає. Гоголь може любити своїх персонажів, але він безжалісний до них. Що, в принципі, не дивно, зважаючи на те, що сам письменник сприймав літературу як спосіб змінювати світ і людей.

Німа пауза в фіналі п'єси "Ревізор", яку сам автор хотів розтягнути на сцені на кілька хвилин, - це лише спроба поставити перед театральним глядачем дзеркало, в яке він повинен був вдивитися, побачити себе в персонажах і, жахнувшись, - змінитися. "Мертві душі" і зовсім замислювалися як трилогія, де головні герої, пройшовши через низку очисних випробувань повинні були переродитися. Але глядач відмовився це робити синхронно з літературними прототипами і другий том відправився в грубку.

Гоголь - найлютіший сатирик і висміювач. І висміював він ту саму російську імперську реальність, про яку написані його головні твори петербурзького періоду.

І як після всього цього визнати його українським письменником? Як після цього читати його книги в Росії?

Це визнання зруйнує легітимність його насмішок. Виявиться, що це вже не російський автор бичує пороки своєї країни, а представник іншої - вже закордонної і ворожої культури висміює країну, в якій опинився. Віддай Гоголя Україні - і вийде, що півтора століття Росія читає безжальну пародію на власний побут, який написаний зовнішнім спостерігачем. Виявиться, що весь цей час з літературної сцени анекдоти про Росію росіянам розповідав іноземець.

А змиритися з цим рішуче неможливо.

Copyright © 2017 RFE / RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода