Маю тільки себе. Оце і є моєю онтологією

Історія, яка мене надовго вразила, примушуючи завжди пам'ятати про власну малість і вишукану велич безпорадності, якщо хоч на трохи забути і про одне, і про інше, надзвичайно банальна. Але тільки з банальностей складається навіть найхимерніше життя. Із дрібних щоденних речей, які повторюються тисячі разів, а потому раптом обертаються несподіваним розкладом. Якимось баняком киплячої каші, яка виливається на дитину, яка щодня ходила поруч із піччю, на якій щодня варилася каша.

Історія проста. Якось двоє друзів, котрі часто парилися у надзвичайно безпечній власній сауні на березі озера, після чого завжди скакали у ополонку, пробиту поруч із виходом із сауни, знов попарилися, вискочили на двір і скочили у воду на тих кілька секунд, заради яких власне і терплять неприродну гаряч сауни. Скочили, моментально вистигли і оздоровилися. А тоді зауважили, що не перевірили – як там з кригою, з виходом із ополонки. І бачили вони свій ганок, світло ліхтаря, знали, що там тепло і затишно, що там є келішок зимної горілки, светри, рушники. Але лід довкола ополонки був надто грубим і слизьким, щоби змогти вилізти на нього мокрому змерзлому тілові просто з води без ніяких східців, драбинок, шнурків і льодорубів. Врешті вони врятувалися, бо один притулив долоні до криги, шкіра примерзла, другий по ньому виліз, а тоді віддер і витягнув першого.

Як і казка Андерсена про голого короля, цей випадок утвердив мене у переконанні, що або завжди треба пам'ятати, або принаймні час від часу нагадувати собі про власну голість.

Людина гола. У цьому її справжність. Коли я голий, то маю тільки те, що маю. Маю тільки себе. Оце і є моєю онтологією. Якраз такого стану і досить, щоби придумувати речення. В такому стані найкраще проробляти те, що проробити найнеобхідніше, щоби почувати себе комфортно у такому стані. А найголовніше, що тільки може бути із усього проробленого, – щоби потім могти знайти собі ту забавку, яка буде тримати, – це знайти рівновагу між всеможливісністю власного голого перебування у цьому вимірі світу і його безмежної скінченності та минучості. Жодної вічної пам'яті. В найкращому разі – дрібка безіменного гумусу для розростання людської історії.

Але тут виникає ота забавка. Забавка, яка є запорукою і мірилом пробування голого існування у конкретному часі і просторі. Цією забавкою є речі, предмети. Все те, що витворюють творіння. Те, чим можна прикрити і завіхувати створеного кимось себе.

Робити предмети і користуватися ними – це і є дією, для якої у мовному сенсі вже не достатньо бездоганних речень. Послідовність завершеної предметом дії потребує абзацу, який є алгоритмом дії, описом необхідних для неї рухів.

Предмети спонукають голе тіло вийти за межі своєї малості. Предмети – як порожній простір у скульптурах Архипенка – в'яжуть голість із голістю, задають ритм, заради якого голість виконає своє головне завдання – пробути, витримати, скінчитися. Погравшись принагідно різними забавками. Які через свою більшу тривалість створюють відчуття неперервності оправданих і обдуманих, завчених і вигаданих рухів, що врешті забезпечує і хронологію, і переміщення, без яких не таким помітним було би наростання шару гумусу.

Ранкова газета, кава у різний спосіб, цигарки впродовж дня, ґудзики на сорочці, вкласти жилетку у бритву, погострити ніж, натиснути кнопку, накрити коцом розбурхане ліжко, зварити баняк зупи, всілякі сходи, двері, ключі, кишені, шнурівки. Безліч всього із найтоншими відтінками. Безліч рухів, які треба завчити, які ведуть. Всеможливісність життя серед речей. Абзаци, якими необхідно описати кожну дію, складену із послідовності рухів.

А попри це – завжди, невідворотно – цілковита голість. Тільки більша або менша доза незрозумілої життєвої сили і гарніші або гірші речення, які складаєш навіть тоді, коли у досяжності нема жодного предмета, який міг би принаймні потримати.

Якось мене розсмішив один гуцул, з яким ми обговорювали теорію і практику виживання у екстремальних умовах. Він сказав: ну, добре, а що ти будеш робити, коли опинишся взимку у лісі, і в тебе нічого нема – ні сірників, ні ножа, ні сокири, нічого, крім не дуже теплого одягу, і не знаєш, куди іти? Я почав вгадувати. Або ходити до ранку, рухатися, або запорпуватися у сніг, або… То пусте – перебив він. Я коли опинився у такій ситуації, то так: став під деревом, притулився до нього і кожних півгодини витягав з одної кишені фляшку самогонки і робив великий ковток, тоді з іншої витягав баклажку пива – і ще ковток, і так прочекав до світла, а тоді відразу зорієнтувався… Але ж ти казав у задачі, що нічого нема, – відстоював я свою рацію. Так, нема нічого, але фляшка у мене все при собі.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"