А Джамала співає саме про трагедію. Про вкрадену батьківщину. Про злочин, за який ніхто не покаявся. Вона співає про все те, про що в сучасній Росії прийнято мовчати. Причому робить це під українським прапором, нагадуючи всьому світу про те, кому насправді належить півострів.

Зараз багато напишуть: "Я знав, що Джамала переможе". Так ось - я цього не знав. Просто сподівався. І до самого кінця голосування думав, що головна інтрига в тому, чи втримає Україна друге місце.

І справа ж не в якості пісні і номера - просто Євробачення надто вже складний формат. Різні країни, різні аудиторії, різні уявлення про те, що таке "євроформат", різні ситуативні переваги. Колись бере верх етніка, колись - фрікові, колись - сильний вокал. Вгадати, що буде в тренді в цьому конкретному році - дуже і дуже складно. Тому я і не належу до тих, хто "завжди знав, що Джамала переможе". Просто сподівався, - пише Павло Казарін для Крим.Реаліі.

42 країни. Голоси від кожної віддає як професійне журі, так і звичайні глядачі. Аудиторія в шістсот мільйонів осіб. Цілий виток амбіцій, інтересів, фінансових потоків, репутаційних історій. Формула з тисячами змінних.

І тим цікавіше читати тих, хто пояснює перемогу Джамали інтригами світової закуліси. Тих, хто вірить, що жодної складної системи не існує, а результат голосування визначається чиєюсь злою волею. Тих, хто вважає, що перемога Джамали - справа рук західних політиків, які вирішили "насолити Москві".

Саме трагедія депортації заважає адептам Кремля відчувати перемогу у війні як безумовне свято. Тому що саме вона перекреслює весь пафос

Найцікавіше, що всі ці заяви - всього лише сеанси самовикриття. По суті, ми присутні на сповіді, коли люди розповідають нам про те, як влаштований, на їхню думку, світ і що в цьому світі вони вважають допустимим. Якби вони самі організовували конкурс, то обов'язково б передбачили можливість класти персональну гирьку на ту чи іншу чашу ваг. А оскільки вони звикли міряти світ по собі, то навіть не сумніваються, що в організаторів конкурсу є можливість "ручного налаштування підсумків".

Але в цьому році їхня реакція на підсумки конкурсу буде особливо жорсткою. Не просто тому, що це Україна. А тому, що це ще Джамала. Яка до того ж співає про ту саму подію, яка руйнує головну "духовну скріпу" Росії - Міф про Велику Вітчизняну.

В рамках цього міфу депортація кримських татар була "покаранням за колабораціонізм". І більшість текстів, які пишуть в Росії про цю подію, присвячені не трагедії народу і не темі "вкраденої батьківщини". Навпаки - навіть через сім десятиліть день депортації підноситься як день покаяння. Але не покаяння перед кримськими татарами, а як день покаяння для кримських татар.

Загальна інтонація проста: депортація, звичайно, злочин, але, мовляв, "самі винні". Тому що боролися не тільки в Червоній Армії, але ще і на стороні вермахту. І якщо кримські татари будуть ретельно каятися, то ми, так і бути, їх пробачимо і, може бути, навіть поспівчуємо.

І така ось вибіркова пам'ять існує тільки для кримських татар. Тому що ніхто в Росії під час покладання квітів до Вічного вогню не говорить, що треба пам'ятати не тільки про подвиги російських солдатів, але ще і про Андрія Власова і РОА, про 15-й козачий кавалерійський корпус СС і 29-у гренадерську дивізію. Більш того - всі народи Союзу сприймаються тільки як переможці, і лише кримським татарам за доступ до цього свята пропонується пройти фейс-контроль через прилюдне покаяння.

Кримські татари стали єдиним винятком з радянського міфу про війну. Щодо інших народів діє негласний принцип: подвиг і героїзм оголошуються колективної нормою, а зрада і колабораціонізм - індивідуальними відхиленнями. А щодо кримських татар вийшло все навпаки: їх герої оголошуються винятками з правила, а правилом оголошуються ті, хто воював на боці вермахту.

Більш того - рефреном звучить теза про те, що "відсоток зрадників" серед кримських татар виявився вищим, ніж в інших народів. Але всі, хто в Росії порівнює чисельність російських і кримських татар, які воювали по різні лінії фронту, забувають одну просту річ: колабораціонізм можливий лише на окупованій території. У Томську або Владивостоці не могло бути ні поліцаїв, ні добровольчих охоронних батальйонів - німці туди не дійшли, а, значить, місцеве населення не стояло перед подібним вибором. Тому любителі вираховувати "коефіцієнт зради" повинні брати за основу чисельність населення, котре жило на території, окупованій вермахтом. А це вже дасть зовсім інші пропорції.

Кримські татари стали єдиним винятком з радянського міфу про війну

Але доводити все це прихильникам "русского мира" абсолютно безглуздо. Тому що саме трагедія депортації заважає адептам Кремля відчувати перемогу у війні як безумовне свято. Тому що саме вона перекреслює весь пафос: виходить, що звільнення півострова від німців не стало торжеством справедливості. Що за звільненням послідувала трагедія. Що Добро, перемігши Зло, саме вчинило злочин. І або треба визнати, що це було не зовсім "Добро", або заявити, що воно вчинила не цілком злий вчинок. А другий варіант звучить простіше і привабливіше.

Тому що тоді не треба буде ні перед ким вибачатися. Не треба буде піддавати сумнівам релігійну у своїй простоті хронологію подій. Чи не доведеться рефлексувати на тему мудрості командування і партійного керівництва. Чи не піде з-під ніг той грунт, стоячи на якому, "радянська людина" вважає за краще дивитися на минуле, сьогодення і майбутнє.

А Джамала співає саме про трагедію. Про вкрадену батьківщину. Про злочин, за який ніхто не покаявся. Вона співає про все те, про що в сучасній Росії прийнято мовчати. Причому робить це під українським прапором, нагадуючи всьому світу про те, кому насправді належить півострів.

Некприпустима чесність, погодьтеся.

Copyright © 2016 RFE / RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода