Коли залишають цей світ твої друзі, то, якщо віриш у Бога, стає не те, щоби дуже сумно, а якось по-іншому. Ти знаєш, що все на світі закономірно, що Всевишній дбає про всесвіт і життя кожної живої істоти – у його руках. Тому чиясь смерть не є приводом для печалі.

Семен Раппопорт, а серед друзів просто – Сеня, не був генієм. Кучерявий і скромний, з широко відкритими карими очима, він був босяк – так про нього можна сказати.

Колись ми товаришували. І тепер його не стало. Значить, так повинне бути.

Не пригадую, щоби ми коли-небудь сперечалися. Ми чимало часу провели разом. У студентські роки ми разом відвідували рок-концерти, разом шастали вулицями міста, разом розважалися.

З його пристрастю до пригод, Сеня мав шанс стати вуличним хуліганом або бандюгою. Кілька років тому він розповідав, як знайомі з кримінального світу пропонували вступити до їхніх лав та обіцяли дати автомат. Так і говорили прямим текстом: мовляв, хочеш, дамо тобі автомат (виявляється, ще тоді, задовго до розквіту сепаратизму і АТО, цього добра в них було предостатньо).

Я мав відчуття, що якби ми залишалися друзями, продовжуючи в тому ж самому дусі, не намагаючись нічого змінити, то мене могло очікувати щось жахливе, таке, що закінчується тюрмою.

Сені не судилося ані поповнити лави криміналітету, ані стати підприємцем чи менеджером. Він був любителем жити у своє задоволення, отримувати радість від пригод, від гарної музики й красивих жінок.

Вираженою рисою Семена Раппопорта була здатність сприймати долю такою, якою є. Він не вмів сперечатися й не жалівся на життя. Ніколи ні з ким не сварився, не влаштовував скандалів. Навпаки, усе завжди сприймав з гумором.

Він полюбляв трохи розважитися але не боровся щосили за краще місце під сонцем, не будував свій добробут на стражданнях інших, а просто пішов з життя більш-менш порядною людиною, аби залишити місце іншим, які, завдяки власним зусиллям, більше заслуговують на те, щоби жити.

Сеня пішов з життя у тому віці, коли міг би жити й жити. Мені навіть трудно вимовити медичну назву тієї особливої, специфічної хвороби, якою він важко захворів, а врешті й помер. Такі випадки бувають рідко, але потрібно було, щоби саме з ним таке трапилося.

Хто-небудь з близьких знайомих може сказати, що я винен у його смерті. Мовляв, не подбав про друга, і його не стало. Усе могло би бути по-іншому, якби...

Скоріше за все, є моя провина в тім, що так сталося. Хоча провина не те слово. Провину відчуваєш, коли припустився помилки, після чого з'являються почуття розчарування й сорому. У даному випадку є закономірність, тобто сталося те, що можна було передбачити заздалегідь, чого з тривогою очікував, бо воно мусило статися.

Здається, смерть Сені Рапоппорта була потрібна для того, щоби я міг глибше усвідомити можливість воскресіння. Так, воно можливе. Я точно знаю, що воно можливе, і я міг би доказати його можливість.

Відомо, що воскресіння реальне. Ісус Христос воскресив Лазаря, який, як вважається, був близьким другом Спасителя. Та справа не в дружбі, а в тім, що ця дивовижна подія повинна була явити силу й велич Спасителя Христа, стати знаменням для віруючих.

Окрім того, тепер я маю свої особисті докази того, що воскресіння можливе, хоча ця можливість зовсім не обов'язково має бути втіленою саме тут і зараз.

Знання означає впевненість, коли жодних додаткових доказів не потрібно. Знання є основою для подальших дій. Для Сені є принаймні дві альтернативи: бути або тут, в земному світі, або там.

Здається, Сені краще бути не в Україні, навіть не в Ізраїлі, а саме там, в іншому світі, де, можна вірити, він отримав для себе, хоч і не блаженне життя, але жаданий спокій. Навіть спокій можна вважати досягненням. Мабуть, для Сені спасінням є просто бути там, де він перебуває зараз, чекаючи для себе милосердного рішення Всевишнього Судді.

Бог, як відомо, усе робить належним чином. Закономірність, з якою Господь дає життя на земному світі й позбавляє його, змушує сприймати все так, як воно повинне сприйматися, тобто з належною пошаною до шляхів Божого провидіння.

Paul Magogan © 2015