Екзистенція. Завтра не буває

Погляд, твердий, мов палець, торкнув чола, Любомир підвів голову, – із неба прямо у вічі дивились очі янгола.
Архистратиг Михаїл, – упізнав, дивно, навіть не приглядався, уже вдома роздивлявся парсуну на невеличких іконках, – на двох, і обидва різні? Однак здогадався, і правильно, – знаття мав?
Просто знав.
Архангел, – його погляд уже відпустив Любомира, тепер, приголомшений і зачарований, не відводив очей від постаті в небі: архангел Михаїл перелітав попід самим краєм хмар, зачепив поглядом отого з кавою у руках. Заціпенілий, – ще наче веселий, та де там, блазнює, – кава скапує на шальок, – він якось дивно поглянув довкола, за хвилю лиця молодиків споважніли, і веселун, і компанія бесідували вже про щось серйозно.
Всі так і стояли, кожна група кружком, Любомир ступав поміж спинами, вже доходив до поштамту, як погляд архангела торкнув чола, – очима, неземними й дивними, кожного так притягував, – подумав опісля.
Не знати, – заперечив сам собі, – повів очима за небесною постаттю, – крила ледь розпростерті за плечима, – летів легко, немов на подуві вітру, на мить немов застигав на краю хмарки, тоді й кидав свій погляд, – той, упійманий, підводив очі до неба, а коли повертав до землі, – дивився інакше.
Архангел проплив над "Козацьким" і просто на Михайлівський собор.
Любомир перетнув Хрещатик, зійшов по Інститутській на вершок пагорба й оглянувся.
Групки, по декілька чоловік колом, розрізнені ще пару хвилин тому, кожна сама собі, враз зарухались, попливли до Лядських воріт, обліпили, а звідти ворушились у дивному, загадковому порядку, – правдивий рій бджолиний, – чи мурашник?
Отой порядок, так і хотілось сказати: структуризація, – та що я, справді, – проганяв від себе це слово. Уважно передивлявся новини, – але це вже не натовп, – порядок, структуру, – хай вже так і зветься, – логіку організації, поєднання людей, візуального, пояснити не вмів. Та видно, неозброєним оком помітно, як щільно, плече до плеча, гуртуються незнайомі люди, – дух братства, так, братства, це його печать перетворює натовп у силу.
– …Не можу звестись, – ще раз спробував – вже перед Галиною, – піднятись із ліжка, – знову звівся лише на лікті. – Дивись, самому дивно, встаю – а знизу тіла наче нема. Ні-ні, ти не лякайся, це не параліч, я ворушив навіть пальцями на ногах.
– От бачиш, від гарячки то. – Термометр показав тридцять дев'ять і дев'ять, – все-таки не параліч, так з ним ще не було ніколи.
Лікар зі швидкої простягнув термометр свій. Любомир не підводив голови. Сорок, – кинув лікар до фельдшера, той записував щось у зошит, –відгорнув сорочку і приклав слухавку до грудей.
Любомир ще почув про віруси й переохолодження. Усе тіло палало, у тім вогні згорало щось, – ні, він не простудився, усе не так.
Все заварилось миттєво, хтось нагадав про ідола, натовп перегрупувався й вирушив до нього, до ідола. Любомир ішов не з першими, стояв за спинами, коли валили, пробував пробитись наперед, – треба ж помогти першим, – спини ворушились, і коли зближувався, відштовхували самою вовтузнею. Ідол розхитувався, фігура заколивалась, у єдиному ритмі тисячі ніг ступали то в одну сторону, то в іншу. Крізь гул розворушеного натовпу вухо вловило потріскування, з кожним рухом гучніше, аж поки глухий стогін не струснув повітрям. Любомир застиг на місці, саме від відчуття того подиху, гарячого, немов із печі.
Сьогодні пригадав ту хвилю, як тріскіт, гучний, немов вистріл, злинув над завмерлим натовпом. Сотні прояснілих облич звернені до постаменту, – Любомир зачудовано стежив, як з кожного лиця спливало світло, м'яка ясність здіймалась над головами, і в золотому сяйві світились очі.
Постаменту не було, дивно, статуя упала, а те, на чім вона стояла, – де? Про постамент Любомир подумав уже пізніш, дорогою додому. Все було за порядком: дивився, як ясністю просвітлюються обличчя навпроти, а опустив погляд – велетенський отвір розверзся в землі просто перед ногами. Промайнула думка, що ідол упав туди, в роззявлену пащу підземелля. Яке щастя, що за ним, у провалля, не полетіли й усі, – десятки ніг спинились прямо над краєм, потрісканим, обпаленим.
Щось шугнуло з-під ніг отого, що стояв коло самого краю, шаснуло по тонко вигнутих шарах сажі, – і пропало у безодні. Встиг подумати, чи яку сполошену тваринку не загнали на вірну загибель, однак шугонуло вже зовсім поряд, з-перед отого чоловіка в окулярах, тепер Любомир виразно роздивився, що оте звір'я, – тягнуло за собою довгий рапатий хвіст, – не схоже на жодну тваринку, – таке тут не водиться.
Гострий писочок виставився з-за коміра, – Любомир не міг відвести погляду, – воно, – це не була тваринка, – схоже на личину, скоріш подібне до фантастичних створінь. Оте створіння перевалило з-за коміра, скотилось по шарфі й майнуло в отвір. В оту прірву. А чому я називаю цю яму прірвою? – подивився на обсмалені краї, – земля немовби й горіла, – о, знову поміж розщелиною чи то тріщиною поповзло якесь карячкувате, за розчепіреними лапами звивався довгий лускатий хвіст.
Справді, мультик, годі що й думати…
Оті личини, – справді, великі личини, шкіра зібгана, як на личині, ноги лише довші, – перебирають тими ніжками, аж поки не зіскочать униз. Виповзали у кожного то з-під поли, то з рукава, – але на те Любомир вже не дивився. Спостеріг інше: лише котрась почвара покидала людину й зникала під землею, лице того перемінювалось.
Пригадував те сьогодні, повертав на пам'ять кожне обличчя, ставив його перед своїм внутрішнім зором, поглядом пронизував, намагався проникнути під поверхневу маску хвилевих емоцій і почуттів.
Вільні, – так, так, це – свобода. Отак вона, свобода, вивільняє дух людини. Дух, – твердив собі, людина – істота духовна.
Усі – як ангели! Ми всі – ангели. Ми подібні до ангелів.
Ні, лякатись того не треба. Страшно подумати про себе: ми – Боги, – вислів той навернувся на гадку, – але насправді усі перемінювались, – тоді, тієї хвилі, лиш оті потвори шугонули у прірву.
У яму, – бачив круглу діру перед ногами, – пригадував кожен сантиметр її потрісканого ободу, – ті карячкуваті личини поповзли рудим потоком.
– Тисячі! Тьма. – Власний голос ледве долинав до слуху. Поривчасто захоплював повітря, на мить легшало, – в'язав слова до кожного видиху:
– А з кожного зіскакувало, сповзало, – отак дивишся, а воно вилазить, – і так якось гидко перебирає лапками, тими розчепіреними долоньками, а хвостом як скрутить, – ніби й нічого, та на душі, як лайном помазав.
Галинина рука приємно холодила чоло.
– Мені ніхто не повірить.
Пальці дружини легко лягли йому на губи, повела пучками по зашерхлій шкірі й притисла.
– Завтра розкажеш…
Зімкнені губи обпікали одна одну палючим вогнем, Любомир закрив очі. У ясному світі під повіками сонце сипонуло золотим сяйвом, йому назустріч ступили побратими, – ми ж незнайомі, – дивно – ясні постаті зімкнули ряд, і він пішов з ними.

…Любомир й не помітив, як опинився попереду.
Ішов поряд з усіма, – як усі, так і я, – не дивився Галині в очі, аби не втратити твердості, – намірився, – всі ступили крок уперед. Він теж зробив цей крок – пристав до всіх, а міг пройти мимо, ступив уперед, – мав би залишитись стояти.
Ступали уперед, – за кожним кроком хтось відставав, залишався стояти на місці. Любомир ішов, до межі, до загороди із чорних постатей. Відблиски вогню гуляли по круглих шоломах, спалахували на чорнім склі окулярів, – у короткі хвилини перепочинку показував дружині відео – сам не писав нічого, він просто робив свою роботу, – хотів добре її робити. Хтось та знімав, Любомир завантажував і собі, – зараз покажу, як нас розстрілювали, – тикав пальцем у монітор: звідти снайпер стріляв і звідти.
Все було й наче не з ним.
Заживала рана, – граната розірвала литку. Тієї ночі йому пощастило, – лікар, у сімнадцятій, зашив рану й виштовхнув надвір, – через якийсь вихід. Вибрався із того дворика, – по освітленню видно, що за північ далеко, – і попри стіни, стопа за стопою, – й так до самого ранку. Отой кожен крок – пам'ятає. Як ступив до намету і впав. Потім приїхала Галина й забрала додому.
Все те, від миті, як упав на Грушевського, до тієї хвилини, коли звалився у наметі на Майдані, було реальним, стосувалось його, – біль, він лежить, його несуть, навіть той момент, коли лікар відчиняє перед ним двері, допомагає ступити через поріг, – двері закриваються, – все пережито до найдрібнішої деталі. Перебирав у пам'яті, – над кожною підносився, проростав букет емоцій – різних, але вони були.
У ті хвилини він був людиною, – я був людиною, – заскочений такою думкою зненацька, Любомир ще раз, – за кожним разом, – відтворював себе з усіма почуттями.
Справді, нога підкосилась, пам'ятає, як ковзнув лицем по холодному каменю, – мільйони гарячих голок проткнули все тіло, Любомир зціпив зуби, аби дати їм ввіткнутись й остигти, як попри голову прогупотіли важкі кроки, – гострий меч обпік зранену ногу, він упав у червону каламуть. Відкрив очі, хтось за плечі тягнув його убік, гойднулась знову рожева заслона, розтеклась жовтими плямами, – світились великі круглі лампи. Лікарня?..
Ото і все людське. Він ще ішов цілу ніч від сімнадцятої, від Лабораторного до Майдану. Та перед тим, до того, як нога підкосилась, як він упав, – лицем до холодної бруківки, – перед тим ішов наче й не він.
Не здатен пригадати жодної думки, відчуття, – ангел смерті став поруч, тільки він ступив перший крок, – страху не було. Опускав повіки, ангел смерті, – не бачив, однак – знав, відчував, – особа, жива. Митями, коли хода призупинялась, вдивлявся перед себе: бачить, не бачить. Ота сильветка, немовби витята із паперу фігура, – бачить її обриси? Не видно нічого.
Звідкись було знаття: ангел може узяти його, Любомира, за руку й повести за собою. А може покинути й повернутись до неба сам.
Але ж так могло б статись і без ангела: снайпери гуляли поміж будинками, з котрогось даху хтось виловлював його у приціл. У Мар'їнці добивали лежачих, кийками…
Без ангела те не відбулось би, – так він вже роздумував зараз. Не знав за інших, за людей, – від себе мав знаття: цей ангел іде поряд і від того ангела нічого не залежить. Ішов між ними, Любомиром із побратимами, крок за кроком усі вперто ступали вперед, – той ангел міг забрати, – виходить, але Хтось мусив дозволити? – та все ж походив поруч і пропав.
Ми із ангелом… Ішли.

По Інститутській ішов сам. Ангела не бачив.
Куль теж видно не було, – на якімсь кроці той, хто ішов поряд, по праву руку, враз похитнувся, Любомир підхопив за плече, – втримати не зміг, – і його, Любомира, потягло до землі, червона кров розпливалась кружалом по камені, – це смерть…
Підбігли ще хтось, разом винесли тіло, – побратима, – відчуття не смерті, – близькості із тим, кого тримав попід нечулі груді, – він побратим…
А що було? Він просто йшов. З усіма. Хтось упав. Він дійшов до кінця.
Не здатен був оповісти нічого. Його перепитували, задавали запитання, то по-іншому, то зовсім різні.
Чому пішов? – Усі ішли.
Страшно не було? – Не думав про те.
Молодий чоловік запитав про те, – так можуть починати розмову лише ті… – світ враз розділився на тих, хто ходив на барикаду, й не тих. Не той… –справді, й запитання в тему: скільки тобі років? – зупинився перешнурувати берці, а той над вухом: скільки тобі років? З барикади повертався, пальці задубіли, шнурівки схопити не годен… Не маємо права на неввічливість, з барикади повертаємось. Двадцять три.
– Двадцять три? І не маєш рукавиць? – Шнурівки стягти таки вдалось, застиглі пальці аж шпигало, нарешті випростувався, – той, майже ровесник.
– Ти от ідеш, а я боюсь… Ні, боюсь… Візьми рукавиці.

Так і сказати: двадцять три, й без рукавиць.
Йому двадцять чотири, він в рукавицях, тих самих, непогано, що згадав:
– А ті рукавиці?
Дружина віднайшла з першого разу. Мацнула під якимось речами, вони.
У Галини пієтет до панських аксесуарів.
– Такі кількасот доларів коштують. – Вивертала й заглядала усередину, якось неохоче клала на його, Любомирову, полицю. Він лише усміхнувся, до себе: на якийсь день рукавиць там не було.
Невже це було: ми жили для якогось дня у майбутньому. Такого дня, коли до цих дорогих рукавиць ми нарешті доростемо, й Галина гордо виведе його на прогулянку: дивіться, люди, дивіться, в мого чоловіка отака куртка, такі черевики… А рукавиці…
Галина простягла їх, – вона розчарована: з першого разу знайшлись. Не подати не наважувалась: вони прощались…
Поверх тих рукавиць, панських, Любомир натяг ще одні.
Гострий промінь бавиться із Любомиром у жорстоку гру. Зірка зависла просто перед очима, прошпигує повіки холодним доторком, від того хочеться закрити очі й поринути по той бік. По ту сторону повік, де порух ока у теплім сховку дає знати, що ти живий.
Промінь дрібно застрибав синіми заметами, сколихнулись обвислі чорні капелюхи соняхів, круглі тіні поповзли поміж темним бадиллям, тонке дзижчання протикало товсту повсть шапки, – свіжий порив вітру налітав з якогось краю цієї безмежної рівнини, штурхав з усіх сторін, – важка баня неба похитувалась, і зірки боязко тріпотіли на чорнім металі високості.
Тримався за промінь. Отієї зірки, що перед ним.
Був всесвіт, який розгойдувався. Був він, Любомир, – мусив втриматись. Стояти. Нічого не робити, лише стояти. Проти гострого променя, від отієї зірки, – так і важиться проткнути. Вітер відхиляє Любомира в одну сторону, в другу, – промінь невідступно втикає гострим кінцем в очі.
По тім променю погляд Любомира йде до світу.
Час стиснувся до миті, отої миті, що триває уже цілу вічність. За цією миттю – межа, за нею всесвіт розгортає залізним блиском неба бездонну прірву. Тільки перевернену догори. Залізна баня без дна дзвонить від вітру, і в тім подзвонюванні холодних зірок, що хилитаються за кожним подувом, він силується вловити знайомі голоси. Мамо! – кричить у себе, – не має права навіть ворухнути губами, пронизлива стужа тільки й очікує, як би забитись усередину. Галино… – посилає імпульс, із пам'яті, із того світу, який нерозлучний із його єством.
Світ треба стиснути до маленької кульки, тоді усі розкидані в часі й просторі картинки життя, його, Галини, спільно, – також постануть одна за одною, як слайди, теплі руки Галини торкатимуть серця, серце в її руці так схоже на кулю, – може, кулі тому так і люблять серця, летять на них? – серце наконечником впирається в Галину долоню, тепло підноситься аж горла.
Галя рукою стискає кулю, що хоче летіти до мого серця. На перехват. Куля летить, чиєсь серце мусить її спинити. Кулі зупиняють тільки серця. Тільки чисте серце здатне спинити кулю.