Досі День Незалежності для більшості українців не був особливим днем. 24 серпня для багатьох - це додатковий вихідний, можливість відпочити чи навпаки - якусь роботу зробити вдома.

Українці не могли поводитись інакше. Свою незалежність вони отримали, але – не вибороли. Ті, хто "розбудовував" Україну змушений був робити це радше волею обставин. Біля керма держави стали не ті, які про цю державу мріяли, які її виношували, за неї страждали.

Ситуація із незалежністю досі нагадувала принцип виховання дітей. Розумні батьки не балуватимуть дитину розкішними подарунками, якщо вона не знатиме їм ціни. Історія знає безліч прикладів, коли нащадки розбазарювали те, що предки здобували роками. Те ж стосувалось і України – вона стала успадкованим капіталом партійних чиновників, який заробили патріоти, чимало з яких не дочекалися 24 серпня 1991 року.

"Є боротьба за долю України. Все інше – то велике мискоборство", - писала Ліна Костенко. Щоразу все більше видається, що "мискобороство" було закладено першими особами держави на зорі її Незалежності як головний напрям в українській політиці.

"Маємо те, що маємо" - ці слова першого президента Леоніда Кравчука стали наче прокляттям, і на них були вибудовані відносини між державою та її народом. Свідомо чи ні, але ними було задекларовано курс на те, що ми бачили в Україні останні два десятиліття. Кого мав на увазі президент? Хто має те, що має - народ, держава чи капіталоодержувачі?

Ціну мискоборства ми відчули тепер. Яка вона – ще невідомо. Півроку тому на Майдані ми її почали сплачувати, тепер – продовжуємо. Кінцевий рахунок нам виставить історія – очевидно, в рази більший, ніж "Газпром" українському урядові.