Що нам робити з Донбасом?
Донецька та Луганська області (так званий Донбас) наразі перебувають у руках сепаратистів-терористів. Антитерористична операція досягла певного прогресу в окремих містах, однак, оскільки Київ (на відміну від дій Москви в Чечні) не хоче допускати великої кількості цивільних жертв, цей прогрес залишиться обмеженим. Історики та політичні аналітики протягом наступних кількох років роздумуватимуть над тим, чому цей регіон так швидко перейшов під контроль сепаратистів. Усі причини цього в цілому можна звести до п'яти основних.
По-перше, очевидно, що російські "зелені чоловічки" відіграли важливу роль у професійному навчанні до цього маргінальних панславістських і проросійських груп у регіоні.
По-друге, ці маргінальні групи, які підтримувала Москва, були частково інтегровані до Партії регіонів (це, наприклад, стосується Вадима Колесніченка і Олександра Базилюка), та до Комуністичної партії, яка відіграє роль сателіта Партії регіонів.
По-третє, як свідчать дані Центру Разумкова, найбільш популярною ідентичністю на Донбасі є радянська, за якою слідують російська й українська. Тому Донбас (разом із Кримом) – єдиний регіон із російськомовних територій Південної та Східної України, де радянська ідентичність переважає навіть російську. На Донбасі помітно вищою, ніж в інших російськомовних регіонах, також є підтримка ідей сепаратизму – хоч і там їх прихильники не складають більшість.
По-четверте, місцеві олігархи, передусім Рінат Ахметов, зайняли вичікувальну позицію і намагаються вести подвійну гру з Києвом та Москвою. Це вже третя подібна спроба шантажувати Київ. Перша відбулася під час шахтарського страйку в 1993 р., яка привела до влади першого "донецького" – Юхима Звягільського – і спричинила проведення місцевого референдуму роком потому. Друга трапилася під час сепаратистського з'їзду у Сєвєродонецьку у листопаді 2004 р.
По-п'яте, свою роль відіграла слабкість київського керівництва, яка стала наслідком збанкрутілої країни та ослаблених силових структур, успадкованих від Віктора Януковича, і невдалого вибору парламентського спікера та виконувача обов'язків президента – Олександра Турчинова. Нова Україна після Євромайдану потребує іншого обличчя, ніж Турчинов, який є представником політичного минулого України.
Як наступний український президент – Петро Порошенко чи Юлія Тимошенко – зможе перемогти терористів на Донбасі, якщо він чи вона не захоче обрати жорстку лінію боротьби з ними?
У нового президента буде лише три варіанти дій.
Перший – перевести антитерористичну операцію в більш агресивну фазу, яка призведе до більшої кількості жертв з обох боків. Це може зрештою завершитися успіхом, однак наростання кровопролиття може спричинити збільшення підтримки терористів і навіть спровокувати російське вторгнення.
Другий – запропонувати Донбасу автономію, яку можна буде замаскувати під якимось іншим терміном (вільна економічна зона, самоврядна територія тощо).
Третій – реалізувати пропозицію відомого західноукраїнського письменника Юрія Андруховича, який чотири роки тому закликав погодитися на відокремлення Донбасу й Криму від України (http://tyzhden.ua/Society/
Український письменник і публіцист Микола Рябчик три роки тому дав мені інтерв'ю для моєї монографії з сучасної історії України. Він, зокрема, сказав: "Я переконаний, що, згідно з ліберально-демократичними принципами, пріоритет слід надавати інтересам народів, а не держав. Якщо помітна більшість людей, що проживають на певній території, не можуть і не хочуть пристосовуватися до життя у державі, до складу якої вони входять, вони мають отримати право відділитися – цивілізованим способом, звісно, який передбачатиме проведення переговорів, міжнародне посередництво, організацію референдуму і вирішення питань прав національних меншин після відокремлення".
Андрухович переконаний, що Донбас і Крим не відчувають свою приналежність до української нації, оскільки вважають себе частиною "російського народу". Він пояснює це, наводячи приклади глибоко вкоріненого антагонізму до всього українського на Донбасі. Донецький національний університет, наприклад, відмовилися перейменувати на честь українського поета й дисидента Василя Стуса, який був родом із Донбасу. "Тобто там апріорі агресивно заблокований будь-який український рух. Він заблокований не внаслідок якихось репресій, а тому що справді цього не хоче тамтешнє населення. Воно чуже Україні. Україна йому чужа й нецікава, щонайменше байдужа", – вважає Андрухович (http://www.unian.ua/politics/
Іронія полягає в тому, що найбільший опір українізації надходить із Донбасу та Криму, де вона практично не відбувалася.
Крім того, на думку Андруховича, без Криму й Донбасу український парламент матиме постійну проєвропейську більшість, яка сприятиме національному єднанню, підтримуватиме розвиток української мови та просуватиме європейську інтеграцію. Партія регіонів і Комуністична партія, які на двох виграли чотири з шести парламентських виборів (1998, 2006, 2007, 2012 рр.), без Криму і Донбасу перетворилися б на дрібні політичні сили.
Наступний український президент буде змушений обрати один із трьох перелічених варіантів. Зрозуміло, що як конституційний гарант територіальної цілісності, він не може підтримати шлях, запропонований Андруховичем і Рябчуком (і багатьох інших, які не бажають висловлювати свої думки вголос). У випадку Порошенка цей вибір буде одночасно легшим, оскільки він має давні зв'язки з Партією регіонів, яку він допоміг заснувати 14 років назад, і важчим, адже він має погані стосунки з Ахметовим і Борисом Колесніковим.
Якщо ж наступний президент не обере ні перший (більш агресивну АТО), ні другий (розширення автономії регіону) варіант, Донбас де-факто перетвориться на українське Придністров'я (або Південну Осетію чи Абхазію). Як і Крим, Донбас, згідно з міжнародним правом, лишатиметься частиною України, але насправді увійде до складу Росії.
