Трішки про Протекціонізм, національного виробника та те, чому українці не можуть стати європейцями.

На засіданні кабміну 21.11. 2013 року прем`єр-міністр України Микола Азаров заявив, що Україна призупиняє підготовку до підписання угоди  про асоціацію із ЄС у зв`язку із економічними трудностями, які може викликати дана угода. Як ми всі пам`ятаємо український народ на емоціях одразу вийшов на вулиці із відчуттям, що уряд краде їхні мрії. Тепер уже майже через два місяця від цих подій, коли гарячі голови уже остигли спробуємо проаналізувати дане рішення.

Отже, те що проводить наш уряд в економічній теорії називається політикою Протекціонізму. Тобто політика захисту національного виробника від зовнішнього ринку. Слід зазначити, що всі розвинуті держави світу проводили в свій час такий економічний курс. Цей курс був життєво необхідний для їхньої економіки, це як батьки, які захищають своє ще не сформоване дитя від шкідливого для нього зовнішнього впливу. Але є вважлива деталь – люблячі батьки, які дійсно бажають щастя своїм дітям роблять це до пори до часу, тобто поки дитина дійсно не сформована.

Одного дня батьки проводять із своїми дітьми серйозну розмову на кшталт "ти вже дорослий" і час самому відповідати за свої вчинки. В тій чи іншій формі більшість із нас проходило через це. Проте український уряд веде себе як матуся-квочка, яка на інстинктивному рівні боїться відпустити своє чадо в самостійне плавання. Не будемо занурюватися в психологічні аспекти пояснення дій матері, краще проаналізуємо причинно-наслідкові зв`язки, які зумовлюють дії нашого уряду. Багато хто скаже, що причина таких рішень у тому, що розвиток наших вищих державних керівників на рівні… не будемо говорити кого, але як аргумент – мова, на якій говорить Прем`єр. Будь-який психолог скаже, що вміння дитини говорити одна із головних ознак її психічного розвитку. Але насправді це пояснення підходить для натовпу, особливо того, який штурмував АП першого грудня, ми ж з вами хочемо більш глибинного аналізу, чи не так?

Сам уряд пояснює своє надмірне клопотання про національного виробника, тим що банкрутство підприємств призведе до втрати тисяч робочих місць. Це твердження є досить логічним. Та чи можемо ми говорити саме про робочі місця і сучасній Україні в європейському розумінні цього слова. Згідно із офіційною статистикою більше 70 % свої зарплатні українці тратять на харчування. В Європейській багатовіковій історії так оплачували працю саме…рабів. Решту вони тратили на лахміття, яке їм давав пан зі своїх же ресурсів. Це вам нічого не нагадує? 70 % праці це харчування, при чому другосортне, про що ми довідуємося із заяви самих харчовиків, які жаліються нашому найдобрішому у світі урядові на те що їхня продукція, тобто наша з вами їжа – це товар, який витримує європейських стандартів, на людській мові у Європі нашу їжу вважають помиями, тобто те чим там колись годували рабів. Одяг в якому ходять більшість українців або низькоякісний або ношений вже тими є європейцями, які українці придбали на тому ж секонд-хенді. Ще є комунальні платежі, але це тема вже зовсім іншої розмови, яку я постараюся зачепити в наступних блогах.

Отже уряд переживає не за рабів, за них ніколи не було прийнято переживати, насправді він переживає за їхніх господарів, яких називає гучним словом "національний виробник". Хто ж вони ці національні виробники. Національні виробники в Україні це ті кого на українських кухнях називають не інакше як "злодії, які розікрали народне добро", а в регіонах, де населення найбільше переживає за національного виробника їх ще часто називають "капіталістами", "експлуататорами" та ін.

Але це знову вислови для натовпу. Насправді це люди, які так чи інакше заволоділи цими підприємствами, але за 20 років так не навилися ними ефективно керувати. Знову звернімося за аналогією до дитини, так як підліток, за якого все робить батьки ніколи не зможе самостійно  приймати належних рішень, так і олігархи, які сидять на шиї в держави ніколи не будуть владати грошей в модернізацію. Що таке модернізація?Це інтенсифікація виробництва, а навіщо це, коли держава у випадку чого надасть податкові пільги, забезпечить одну з найдешевших у світі робочу силу (особливо інтелектуальних професій), або дешевий природній газ в обмін на національні інтереси України. В них цього сенсу ніколи не буде поки вони не побачать загрозу, яку їм несуть їхні дії.

Але ця загроза аж ніяк не в штурмі пустої адміністрації Президента в неділю. Ця загроза у створенні в Україні справді не рабського Європейського суспільства. Рабство насправді починається і закінчується не в путах на руках, а в голові. Коли Спартак перестав бути рабом ментально він звільнився від рабства і фізично.

Можливо багато хто подумає, що цей пост написаний "західняком", який вважає бидлом жителів східного регіону, що так часто чується в адресу цієї частини України. Насправді тут різниці немає. Ті тисячі, які не бояться виходити в Харкові і сотні, які виходять на Євромайдан у Донецьку варті навіть більше, ніж ті десятки тисяч студентів, які в пошуках мейнстрімних розваг вийшли на вулиці Львова. Тому що вони вже вільні, а десятки тисяч, які виходять в неділю,щоб сказати потім в барі "я там був", а потім піти на роботу/навчання, а не долучитися до страйку і потім кричати що майдан набрид, а опозиція пропустила свій момент першого грудня нічим не кращі за "любителів національного виробника" зі сходу просто він раб іншого забарвлення, але до Європи в ментальному значенні йому не ближче.

Насправді те, що Україна не підписала асоціації, це швидше закономірність, а не катастрофа. Не може бути в Європі країна де олігарх збирає гроші на відновлення пам`ятнику Леніну, а найзатятіші "штурмовики" першими залишають майдан, бо їм скучно. Не європейці ще українці, але я хочу завершити свій блог оптимістичною цитатою відомої приказки "Не за один день Рим будувався"

Далі буде…