Ненависна мобілка
Першу мобілку мені купив тато у 2005 році. То було так несподівано! Ніщо не віщувало, що в мене має з'явитися такий скарб, то був справжній сюрприз. Модель - нокіа 1100. Прослужила мені 5 років, і ще б служила, якби менше з рук вилітала й стрибала по східцях, коли я запізнювалася на пари й мчала, як навіжена.
Тоді було модно спілкуватися по дві секунди, бо вони були безкоштовні. В мене був стартовий пакет "діджус". (Хоча той номер в мене і досі). Тоді мобільника я не випускала з рук, коли лягала спати, то клала під подушку. Навіть в туалет з ним ходила, щоб не пропустити дзвінок.
Коли мені телефонували, в мене піднімався настрій. Завжди! А коли телефон мовчав пів дня, нічого робити не могла, все на телефон поглядала, раптом не вийшла із беззвучного режиму?
А от останній рік я свою мобілку просто ненавиджу. Практично взагалі нею не користуюся. Йду на прогулянку з дитиною, не беру із собою. Часто навіть не знаю, де вона лежить. Рінгтон навмисно поставила тихий, щоб раптовий звук не дратував. Кілька друзів досі ображаються, що не телефоную їм чи не відповіла на енний дзвінок. Але як подумаю, що лиш трубку візьми, то півгодинна теревеня гарантована... Спілкуватися вживу - нема проблем. Але та ж сама розмова по мобільному у мене викликає патологічне роздратування.
Недавно краєм вуха чую по телевізорі фразу: "Я тобі бажаю, щоб в тебе було два телефони і вони розривалися від дзвінків. Так ти був усім потрібен". Якби таке побажали мені, я б це сприйняла за страшний прокльон.
Не розумію, чому люди купують мобілки за ціни понад тисяча гривень, часто їх змінюють, хизуються. Як на мене, то аби дзвонило. І то не часто.
Я за приватний простір, за тишу. Якщо треба щось сказати людині, можна написати смс чи електронний лист. Телефонувати в разі справжньої необхідності. А просто поговорити - краще прийти в гості. Чи не так?
