Лев Толстой про потворність православ'я

Геній літератури зі всесвітньо відомим ім'ям, великий духовний вчитель, честь і совість своєї епохи, Лев Толстой усе життя боровся проти хибних уявлень, лицемірства, брехні й аморальності.

Історія життя великого майстра, його творчість розповідають правду про злотворність православної церкви. Він мав непрості стосунки з тогочасним російським істеблішментом. Попри визнання в усьому світі, Толстого ненавиділи та цькували в Росії, але основним його гонителем була саме церква.

Лев Толстой щиро вірив у Христа і постійно зауважував на необхідності очищення християнства від церковної брехні й проявів ідолопоклонства. І ніщо не могло зруйнувати принципової позиції генія. Людина високої духовності, Толстой негативно ставився до порочної обрядовості й хибних уявлень церковників і висловлював усе це у своїх листах, творах, статтях. Ось деякі його висловлення, перекладені особисто мною на українську мову.

У книзі з назвою "Царство Боже всередині вас" великий вчитель Толстой написав зокрема таке:

Діяльність нашої так званої православної церкви на виду у всіх. Цей факт величезний, який приховати не можна і про який сперечатися не можна теж.

У чому полягає діяльність цієї церкви, цієї гігантської, напружено діючої установи, що складається із півмільйонного полчища, коштуючи народу десятки мільйонів?

Діяльність цієї церкви полягає в тому, щоби вселити у свідомість всієї маси народу ті відсталі, віджиті вірування, що не мають виправдання, що колись сповідували чужі нашому народові люди і в які майже ніхто вже не вірить, — часто навіть і ті, чиїм обов'язком є розповсюдження цих помилкових вірувань.

Нав'язування народові цих далеких йому, віджитих і не маючих ніякого сенсу для людей нашого часу формул візантійського духівництва про Трійцю, про Божу Матір, про таїнства, про благодать тощо складає одну частину діяльності руської церкви, другу частину цієї діяльності складає підтримання ідолопоклонства в самому прямому сенсі цього слова: шанування святих мощів, ікон, жертвоприношення й очікування від цього вірянами сповнення їхніх бажань.

На моїх очах, як я говорив, з нагоди моєї книги, протягом довгих років вчення Христа і його власні слова про непротивлення злу були предметом глузувань, балаганних жартів, і церковники не тільки не протидіяли цьому, але й сприяли цьому блюзнірству; але спробуйте сказати нешанобливе слово про потворного ідола на ім'я Іверської, якого возять по Москві п'яні люди, і підійметься стогін обурення цих самих православних церковників. Таким чином проповідується зовнішній культ ідолопоклонства.

У дуже цікавій книзі з назвою "Сповідь" Толстой пояснив, чому він був змушений відійти від православ'я. Зокрема він був вражений низькими особистими якостями більшості православних:

Якщо є різниця між тими, хто сповідують православ'я, і тими, хто відкидають його, то не на користь перших. Як тепер, так і набагато раніше, явне визнання і сповідування православ'я більшою мірою зустрічається серед людей тупих, жорстоких та аморальних, які вважають себе дуже важливими. Розум, чесність, прямота, добродушність і моральність більшою мірою зустрічались в людях, які визнають себе невіруючими.

Лев Толстой був пацифістом, вважаючи таку позицію важливою частиною християнства. Тому він обурювався з приводу лицемірства попів, які часто схвалювали насилля та вбивства. З приводу цього він нагадував про минулі історичні події:

За часів Олексія Михайловича спалювали живцем, тобто накладали вищу міру покарання; у наш час накладають також сувору міру — одиночне ув'язнення. І я звернув увагу на те, що робиться в ім'я віросповідання, і жахнувся, і майже зовсім відрікся від православ'я.

У ті часи сталася війна в Росії. І руські почали вбивати своїх братів. Не думати про те не можна було. Не бачити, що вбивство — зло, що суперечить першим засадам усякої віри, не можна було. А разом із тим по церквах молилися про успіх нашої зброї, і вчителі віри визнавали це вбивство справою, що походить від віри. І не тільки ці вбивства на війні, але й під час смут, що були потім, я бачив членів церкви, учителів її, монахів, схимників, які схвалювали вбивство заблукалих, безпомічних молодиків. І я звернув увагу на все те, що робиться людьми, які сповідують християнство, і жахнувся.

Внаслідок критичного ставлення Толстого до всього і його турботи про життя людей, з часом поглиблювався його розрив з церквою. Його перу належить декілька праць, в яких він зазначив потворну суть православ'я. В книзі "Дослідження догматичного богослов'я" він писав:

Православна церква! Я тепер з цим словом не можу поєднати ніякого іншого поняття, як декілька нестрижених людей, дуже самовпевнених, заблукалих і малоосвічених, у шовку й оксамиті, з панагіями діамантовими, що звуться архієреями, митрополитами, і тисячі інших нестрижених людей, що знаходяться в самій дикій, рабській покірності в цих десятків, зайнятих тим, щоби під виглядом виконання якихось таїнств обдурювати й оббирати народ.

Цікава також книга Толстого — "Четвероєвангеліє", тобто спроба зібрати в одне ціле всі чотири Євангелія з метою викласти найяснішим способом вчення Христа. Вступ самого автора до цієї книжки містить зауваження на те, що православ'я уявляє собою не що інше, як оману:

Чим більше я зближувався з народом і жив так само, як і він, і виконував усі ті зовнішні обряди шанування Бога, тим більше я відчував дві протилежно діючі на мене сили. З одного боку, мені все більше й більше відкривався сенс життя, що задовольняв мене і що не міг бути зруйнований смертю; з іншого боку, я бачив, що в тому зовнішньому сповідуванні віри й шануванні Бога було чимало брехні.

Спочатку я запитував про роз'яснення у священиків, монахів, архієреїв, митрополитів, вчених богословів. Були роз'яснені всі неясні місця, часто несумлінні, ще частіше суперечливі, усі посилалися на св. отців, на катехізиси, на богослов'я. І я взяв богословські книги і став вивчати їх. І от вивчення це привело мене до переконання, що та віра, яку сповідує церковна ієрархія і якій вона вчить народ, є не тільки брехнею, але й аморальною оманою. У православному віровченні знайшов викладення самих незрозумілих, блюзнірських й аморальних положень, яких не тільки не припускає розум, але й цілковито незбагненних і протилежних моральності, та — ніякого вчення про життя і про сенс його. Але я не міг не бачити, що викладання богослов'я було ясно спрямоване не на вираження сенсу життя і вчення про життя, а тільки на затвердження самих незбагненних, непотрібних мені положень і на заперечення всіх тих, що не визнають цих положень.

У статті "До духівництва" Толстой писав про суттєву відмінність православ'я від основних засад християнської віри:

Послухайте, що говорять архієреї, академіки у своїх зібраннях, почитайте їхні журнали, і ви подумаєте, що руське духівництво нібито проповідує, хоча й відсталу, але все ж християнську віру, у якій євангельські істини мають місце і передаються народові; подивіться на діяльність духівництва серед народу, і ви помітите, що проповідується і посилено впроваджується одне ідолопоклонство: підняття ікон, водосвяття, носіння по домівках чудодійних ікон, прославляння мощів, носіння хрестів тощо; будь-яка спроба зрозуміти християнство в його справжньому сенсі жорстко переслідується. На моїй пам'яті робочий народ втратив великою мірою риси істинного християнства, які раніше жили в ньому і які старанно спотворюються духівництвом.

Погляди Толстого на тогочасний стан духовності, чутливість до попівського лицемірства нарешті призвели до того, що синод постановив відлучити його від церкви. Але позиція геніального майстра й духовного вчителя залишилася непохитною. Ось декілька абзаців з листа Толстого, датованого 4 квітня 1901 року, у відповідь на рішення священного синоду:

Перед тим як відректися від церкви і єднання з народом, яке мені було невимовно дорого, я, за деякими ознаками засумнівавшись у правоті Церкви, присвятив кілька років на те, щоби дослідити теоретично й практично церковне вчення: теоретично — я перечитав усе, що міг, про їхнє вчення, вивчив і критично розглянув догматичне богослов'я; практично ж — суворо виконував впродовж року усі настанови церкви, дотримуючись постів, відвідуючи церковні служби. І я переконався, що вчення церкви є теоретично підступною і шкідливою брехнею, практично ж — зібрання найгрубіших проявів марновірства і чаклунства, що зовсім приховують зміст християнської віри.

Варто лише почитати требник і простежити за тими обрядами, що виконуються православним духівництвом і вважаються християнським богослужінням, щоби помітити, що всі ті обряди не що інше, як різні способи чаклунства, пристосовані до всіляких життєвих потреб. Для того, щоби дитина, якщо помре, потрапила до раю, треба встигти помазати її олією і викупати з вимовлянням певних слів; для того, щоби породілля перестала бути нечистою, треба вимовити відомі заклинання; щоби був успіх у справах або спокійне життя в новому будинку, для того, щоби вилікувати хворобу, для того, щоби полегшився стан померлого на тому світі — для всього цього й тисячі інших обставин є відомі заклинання, що у відомому місці і за відомі приношення вимовляє священик.

Коли люди, як би багато їх не було, яким би давнім не було їхнє марновірство і якими би могутніми вони самі не були, проповідують грубе чаклунство, не можу дивитися на це спокійно. І якщо я називаю справжнім ім'ям те, що вони чинять, то я роблю лише те, що повинен, чого не можу не робити, якщо вірю в Христа і його вчення. Якщо ж вони замість того, щоби вжахатися від свого блюзнірства, називають блюзнірством викриття їхньої омани, то це лише вказує на силу їхньої омани, і треба сприяти збільшенню зусиль людей заради того, щоби позбутися цієї омани.