Перечитуючи великих

Є поезії Лесі Українки, які начебто знаєш з дитинства, цитуєш по пам*яті, але деколи одне слово чи рядок у них здатні перемінити бачення образу, постаті автора чи у світлі тексту самої себе. Про Лесю Українку немовби усі знають усе. Мужня дівчина, яка,зціпивши зуби, не тільки мужньо витерпіла, здається, п*ятнадцять операцій на нозі, і це при можливостях наркозу наприкінці ХІХ ст., а й витворювала, всепереч долі, себе як особистість. Лесею Українкою.

У робочому порядку, переглядаючи поезії Лесі Українки, зупиняюсь на відомому і щзе раз перечитую чи, нарешті, дочитую до кінця.

До відомого властиво звикати, тому на відомому часто вибудовуються міфи. А, може, ми просто не встигаємо сприйняти особистість у її всесторонньому вияві. Нашого власного на те життя не вистачає.

Так про Лесю Українку.

З дитинства знала Лесине:

Як дитиною, бувало,

Упаду, собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

"Що, болить?" - мене питали,

Але я не признавалась -

Я була малою горда, -

Щоб не плакать, я сміялась

Парадоксально, але тільки зараз відкриваю для себе Лесине продовження цього тексту:

А тепер, коли для мене

Жартом злим кінчиться драма

І от-от зірватись має

Гостра, злобна епіграма, -

Безпощадній зброї сміху

Я боюся піддаватись,

і, забувши давню гордість,

Плачу я, щоб не сміятись.

Можна назвати ці рядки одним із штрихів до характеру великих. І ця деталь, відкривши яку для себе, стою подивована і захоплена, підкреслює справжню Лесину велич. Щоб не вразити супротивника, опонента у дискусіях чи якихось особистих драматичних моментах життя, ця жінка, яка всечасно шліфувала свою горду натуру, мисткиня, наділена велетенським даром слова, надавала перевагу плачу над гострим словом. Їй легше було зносити біль самій, ніж завдати того болю іншим.

Деколи ми гордимось, як влучно ми відповіди ударом на удар, а Леся вміла тішитись тим, що не скривдила нікого.