Злотворний альянс церкви й влади
Те, що для віруючих поняття віри є вкрай важливим, не викликає сумнівів. Але віра й церква – два різних поняття, які часто змішують, внаслідок чого виникають помилки, іноді навіть трагічні. Для справжнього християнина набагато краще шукати святу Таємницю у своїй душі, ніж намагатися досягти Істини шляхом сповідування системи поглядів якоїсь церкви: РПЦ, УПЦ МП, УПЦ КП, автокефальної або католицької. Обов'язок віруючої людини полягає не в тому, щоби вперто дотримуватися мертвих догматів, а в тому, щоби любити Бога та ближнього.
Православ'я = ідолопоклонство
Часто критиками стереотипних релігійних уявлень стають самі ж віруючі, яким огидно спостерігати занепад духовних цінностей. Мені особисто соромно бачити те, як жінки поважного віку роблять поклони або повзають на колінах перед вівтарем. Хіба людина не повинна завжди мати почуття гідності та самоповаги? Може, Бог здається їм азійським тираном чи царем, перед яким треба раболіпно падати на піл, але таке уявлення є хибним. Ісус Христос, Учитель усіх, мріяв зовсім не про те, щоби перед ним падали на коліна. Навпаки, християнство вчить тому, щоби бути рівними, гідними поваги, вільними та чистими від гріха.
Найпоширеніші хвороби свідомості викликані гріховним поклонінням язичницьким атрибутам релігійного культу. Чимало речей, які інколи роблять люди неосвічені, не можуть не викликати огиду в цивілізованої людини: цілування ікон, ставання на коліна перед вівтарем, посилання записочок до потойбічного світу та інші ритуальні дії, зацикленість на яких ніяк не сприяє духовному перетворенню людини.
Чому ідолопоклонство стало частиною християнської віри, - окрема й непроста тема. Зазвичай, деякі люди без сорому намагаються видавати поклоніння ідолам за істинну віру. Але скільки разів не назви чорне білим, воно від цього не стане білим, тому створення ідолів і поклоніння їм, а також суто обрядові дії не можна вважати релігією в точному розумінні цього слова. І цілування ікон, і благоговіння перед чудесами, і культ померлих, і надмірний страх перед кінцем світу є нічим іншим, як проявами ідолопоклонства.
Демократія чи панування церковної ідеології?
Виявляється, що ставлення до найсокровеннішого має величезний вплив на свідомість і поведінку людей. Віра в Бога не може служити меркантильній користі, про що сповідники православ'я дуже часто забувають. Ті, хто щиро вірять, роблять це заради Спасіння, а не заради якихось окремих інтересів, особистих або кланових. Важливо й те, що відданість справжній вірі не робить різниці між своїми й чужими, тому що істинні християни рівні між собою. Де панує рівність, там немає сенсу в поклонінні святим або духовним особам, там не існує розділення на священиків і простих віруючих
Оскільки зростає кількість тих, хто вважають себе християнами, не відвідуючи жодної церкви, то стає очевидним, що панівна церковна ідеологія зовсім не є прийнятною для всіх системою поглядів. Що би офіційно не заявляли церковні ієрархи, їхні слова часто не викликають довіри, особливо якщо врахувати благословення ними дій корумпованої влади, а також їхні особисті гріхи.
Потворне зрощення церкви з владою
Зрощення влади з церквою – не менш огидне явище, ніж діяння ідолопоклонників. Причини його полягають у вказаних вище вадах православної віри, а саме в підміні поняття Бога штучно створеними засобами культу. Якщо об'єктом поклоніння стають речі або істоти, що за своєю природою не заслуговують великої пошани, то виникає звичка видавати неправду за правду. Будь-яка подібна система поглядів або вірувань не може не бути привабливою для корумпованої влади, оскільки може служити засобом пропаганди, побудованої на міфах та брехні.
Те, що північна сусідка України глибоко пов'язана з православ'ям, обумовлює існуючі в ній проблеми, глибоко вкорінені в суспільній свідомості. Це виражено в домінуванні візантійської системи державного устрою з усіма його численними вадами: роздутою бюрократією, нехтуванням свободою совісті, імперськими амбіціями, мілітаризмом, неймовірною розповсюдженістю корупції, суцільною неефективністю влади на фоні постійної економічної стагнації. На особистому рівні схильність до лицемірства й брехні дозволяє декому вважати, що можна здобути прощення за гріхи, помолившись перед вівтарем, а потім грішити надалі.
Експерти в усьому світі збентежені тим, що путінський авторитарний режим активно використовує церкву як засіб пропагандистського маніпулювання суспільною свідомістю. Цим пояснюється те, що суспільна акція рок-гурту Pussy Riot викликала в декого з лицемірних моралістів неабиякий жах, а самі учасниці гурту були засуджені до тюремного ув'язнення. Вочевидь, вміння вибачати ворогів не притаманне тим в Росії, кого вважають духовними авторитетами і хто насправді виступають руйнівниками свободи вираження та інших демократичних ідеалів.
Внаслідок колінопреклоніння перед владою, все, що роблять можновладці в Росії, завжди отримує благословення церкви. Попри масові протести проти зловживань путінського режиму, сам патріарх Кирило назвав обидва строки президентства Путіна "божьим чудом". Замість ідеалів справедливості, рівності, свободи, пропагандується зовсім інше. Серед священиків стало звичаєм освячувати ядерні ракети, закликати молодиків добровільно записуватися в збройні частини та благословляти направо й наліво дії високопосадовців, навіть незважаючи на критику та протести з боку громадськості.
Iснування на практиці візантійської моделі побудови держави, якому сприяє православ'я, заперечує важливість демократії та необхідних прав громадян, у ній влада й церква складають одне ціле, здатне служити могутнім засобом для утримання простих людей на положенні рабів. Вона вимагає повної покори з боку тих, хто повинен тяжко й багато працювати заради збереження існуючого владного устрою разом з привілеями так званої еліти, її свавіллям та безкарністю.
Потворний альянс корумпованої влади з церквою можна спостерігати майже скрізь на пострадянському просторі. Ніби щупальця диявольської істоти, він обплутав усі сфери життя. Особлива небезпека полягає в його руйнівному впливі на свідомість тих, хто не мають ані стійкої віри в Бога, ані послідовної громадської позиції. Цей ганебний альянс сприяє розповсюдженню стереотипних та хибних уявлень, що, у власну чергу, викликає руйнацію важливих для кожної людини понять моралі, гідності, честі, справедливості, свободи, демократії тощо. Очікуваним результатом такого спотворення вчення Христа може бути лише повернення в середньовіччя, у темряву повного свавілля, безвладдя та хаосу, коли людське життя в черговий раз в історії стане не вартим майже нічого.
Негативний вплив РПЦ в Україні
Російське ідеологічне окозамилювання під виглядом православ'я душить українську демократію через розвинуту систему впливу у вигляді УПЦ МП. Ідеологічна пропаганда, з усіма притаманними їй речами, включно з брехнею та демагогією, вже давно стала знаряддям захисту інтересів Росії. Щоби зберегти видимість суверенітету, мережа підрозділів УПЦ МП в Україні має у своїй назві слово "українська" (Українська Православна Церква Московського Патріархату), що також є прикладом окозамилювання.
Те, що російське православ'я має значний вплив на життя в Україні, вочевидь, шкодить незалежності країни. Можна було би добре ставитись до впливу Росії на українські справи, якби він був цілком позитивний, але позитивним він принципово не може бути. Сама специфіка великого сусіда робить цей вплив багато в чому руйнівним. У сучасному світі міждержавні взаємини повинні базуватись не стільки на розмовах про братерську любов, скільки на інших, більш виважених і ділових засадах, але українцям поки що залишається лише мріяти про рівноправність стосунків з великим сусідом.
Особливо не може не непокоїти постійна тенденція до ще більшого зрощення православ'я з державною владою, внаслідок чого існує ризик перетворення держави на теократію східного зразку. Якщо подібне станеться в Україні, про реформи можна буде навіть не мріяти. Антинародний альянс церкви з корумпованою владою можна спостерігати на всіх рівнях. Водночас, заради збереження існуючого стану речей, церковні ієрархи вміло використовують методи політичного впливу через урочисті поздоровлення, офіційні зустрічі з високопосадовцями, хвалебні послання, виступи в різних ЗМІ, у тому числі державних, тощо.
Одним з таких актів політичного впливу було нещодавнє поздоровлення Миколи Азарова з днем народження, надіслане патріархом Кирилом, в якому Микола Азаров був названий "Его Превосходительство". Смішно читати деякі речення, наприклад: "Отрадно отметить, что при Вашем активном участии идет процесс возрождения богатого духовного и культурного наследия страны, прилагается немало сил для реализации ее обширного социально-экономического потенциала." Оскільки хвалебний тон цього послання не відповідає діям уряду, який довів країну майже до ручки, знищивши половину всього малого бізнесу, то залишається розглядати його як типовий приклад лизоблюдства, характерного для імперських установ.
Чи є суттєва різниця між РПЦ та УПЦ?
Окрім УПЦ МП, православ'я в Україні представлене її молодшою сестрицею – УПЦ КП (Українська Православна Церква Київського Патріархату). Хоча УПЦ КП відокремилася ще на початку незалежності, вона уражена деякими хворобами, якими хворіє старша сестра. Оскільки між ними нема ніяких суттєвих відмінностей стосовно питань віри, можна очікувати рано чи пізно їхнього злиття або поглинання однієї іншою. На це вказують численні публікації в ЗМІ, суспільні обговорення, конференції псевдонауковців та інші заходи, присвячені проблемі роз'єднаності православ'я. Між тим як українське суспільство, усе більше модернізуючись, намагається позбутись забобонних уявлень про релігію, УПЦ КП дотримується звичного для себе реакціонізму й залишається незацікавленою в реформах.
Враховуючи особливості православ'я, навряд чи можна знайти суттєву різницю між УПЦ МП та УПЦ КП. Займаючись розповсюдженням звичайних стереотипів, сприяючи злиттю православ'я з ідолослужінням, вони роблять одне й те саме. Головна різниця між ними є лише зовнішньою і стосується підпорядкування, мови богослужіння, чисельності парафіян та легітимності. Щодо легітимності, то з самого початку свого існування УПЦ КП була й залишається невизнаною в світі, тому вона не має ані канонічного статусу, ані стосунків з іншими церквами.
Боротьба православних церков за монопольне право контролювати релігійне життя – не менш непристойне явище, ніж їхнє підлабузництво перед офіційною владою. З деяких публічних заяв її керівництва відомо, що УПЦ МП була би не проти того, щоби її молодша сестра припинила існування. Сам патріарх Філарет часто висловлює стурбованість щодо намагань УПЦ МП повернути до себе УПЦ КП. Завдяки власній харизмі й здатності пристосовуватись, Філарет, так би мовити, все ще залишаєтья на плаву. Попри все, його козирна карта – можливість взаємодії з політичною елітою країни, але втрата довіри цією елітою може вдарити й по репутації її вельмишановного благословителя.
На фоні всього, що відбувається, треба не втрачати віри в присутність Царства Небесного в людські душіі, відчуваючи власну причетність до святої сокровенної Істини. Справжня віра не має необхідності в зовнішніх посередниках. Пам'ятаймо про те, що основою омріяної свободи й незалежності від будь-якого хибного впливу може бути лише любов до Бога та ближнього, а все інше - від лукавого. Справжня християнська церква – це дорогі нам люди, з якими не соромно розділити хліб, які завжди сповнені почуття гідності, які вірять у Бога без стереотипів і штучних уявлень і завжди готові прийти на допомогу у важку хвилину.
