Козацькі генерали "не підлягають реабілітації"

Нещодавні спроби українських патріотичних середовищ тверезо, без п'янкої гіперболізації і нав'язаних в часи поневолення ідеологічних кліше, дослідити й оцінити національно-визвольний рух часів Другої Світової Війни відразу наштовхнулись на жорстку протидію. Попри те, завдячуючи дохрипотним суперечкам в телестудіях й газетним публікаціям, пересичений інформацією про амурні походеньки телезірок проте необізнаний належним чином з власним минулим загал таки отримав змогу довідатись, що аналогічні за змістом й суттю процеси відбуваються й в сусідній Росії. Виявляється що започатковані ще за часів Радянського Союзу щорічні помпезні урочистості 9 травня з нагоди перемоги над нацистською Німеччиною, для значної кількості росіян з жодним святом не асоціюються. Нині вже не є таємницею, що прихід німецьких військ багатьма (і небезпідставно) сприймався визволенням від комуністичної тиранії.

П'ять років тому, в станиці Єланській Шолоховського району Ростовської області, на території успадкованого від батьків подвір'я російського православного підприємця В.П. Мєлєхова, відбулось урочисте відкриття Меморіального комплексу, який вшановував пам'ять загиблих в боротьбі з більшовизмом донських козаків. В центрі меморіалу встановлено кількаметрову бронзову фігуру останнього отамана Донського війська, мандрівника, талановитого письменника і публіциста, активного громадського діяча - Петра Миколайовича Краснова. Проте 30 липня 2008 року, посилаючись на запит депутата Держдуми РФ Коломойцева, прокуратурою Шолоховського району порушено справу по факту встановлення комплексу вцілому й пам'ятника зокрема. Попри те, що комплекс розташований на приватній території, прокуратура стверджує, що меморіал "вихваляє фашизм", а самі скульптури є "об'єктами нерухомості, встановлення яких потребує спеціального дозволу". Самого Мєлєхова, завбачливо звинувативши в приховуванні податків впродовж восьми місяців утримували в СІЗО. Сфальсифікована справа розвалилася прямо в суді, й підприємець, реагуючи на тиск російської влади, звернувся до громадськості з ініціативою створити Меморіал-музей Антибільшовицького спротиву. Відкриття заплановано на 31 липня нинішнього року в Подольську.

Досліджуючи славні, проте старанно замовчувані сторінки збройного опору самих росіян нівелюючому людську гідність комуністичному тоталітаризмові, складно не згадати про трагічну долю російського козацтва. Впродовж кількох століть воно було могутньою силою. Виборені козаками ще за часів царату пільги та привілеї й патріархальний устрій життя суттєво впливали на формування особливого, помітно відмінного від інших російських груп й підетносів світогляду. Служіння Росії потрактовувалось честю й обов'язком, але на кожне обмеження прав і вольностей реагували загрозливим для імперії повстанням. Переважна більшість нинішніх покірливо-слухняних кремлівським імперцям псевдоісториків оминають увагою ту обставину, що значний відсоток з-поміж козаків ніколи себе росіянами навіть не вважали.  Широким у вживанні з метою самоідентифікації було прислів'я "козак - не кацап". Репресії в часі громадянської війни 1918-20 років, розкуркулення 30-их (доречною буде згадка про процес узаконеного пограбування в "Піднятій цілині" Шолохова), безальтернативно нав'язані плани хлібоздачі, які спричинились до дещо меншого за розмірами аніж в Україні голодомору, були вагомим чинником у формуванні несприйняття всього радянського.

22 червня 1941 року, відразу після початку бойових дій, проживаючий у вимушеній еміграції генерал Краснов, у відкритому радіозверненні закликав козаків "разом з німцями обов'язково перемогти та звільнити Росію й рідні краї від Сталіна і більшовиків". Більшість на той час вже загнаних в колгоспи козаків навряд чи чули це звернення, проте прихід німців дійсно сприйняли як визволення і відповідним чином цілими станицями зустрічали їх. Замовчувані впродовж кількох десятків років факти свідчать що відступ Червоної Армії й прихід німців започаткував процес культурного і духовно-церковного відродження. Вже в другій половині 1942 на початку 1943рр.., в Ростовській області функціонувало 243 церкви, в Краснодарському краю – 229, а на Ставропіллі 127.

Постанню в складі Вермахту козацьких дивізій сприяла завойована ними в часі громадянської війни репутація непримиренних антибільшовиків. Першим військовим з'єднанням, створеним з колишніх червоноармійців які усвідомлювали всю злочинну суть вказівок комісарів-сталіністів, був козацький ескадрон під керівництвом майора Івана Микитовича Кононова. Обіймаючи посаду командира 436 піхотного полку, Кононов з першого ж дня війни відмовився захищати комуністично-тоталітарну систему. Разом з усіма своїми підлеглими, 22 червня 1941 року він здався в полон для того аби повернути зброю проти Радянського Союзу.

15 квітня 1942 року, Гітлер оголосив козацькі й кавказькі підрозділи рівноправними союзниками й дозволив використовувати їх в боротьбі з комуністичною партизанкою і на фронті. Двома місяцями пізніше, на звільнених від Радянської Армії теренах Дону й Кубані, німецьке керівництво дало згоду оприлюднити звернення мешкаючих в еміграції керівників Козацького національного руху: "Козаки Дону, Кубані, Терека і Урала! Настав час великого визволення..." В жовтні, в Новочеркаську відбулась козацька рада, делегатами якої був покликаний до життя Штаб Війська Донського. Цим кроком було започатковано формування в складі Вермахту козацьких збройних формувань як в самій Росії, так і на еміграції. Очолив цей процес колишній полковник царської армії Сергій Васильович Павлов. Його стараннями, наприкінці 1942 року була сформована пластунська сотня й 1-ий Донський козачий полк. Вітаючи ініціативи козацтва, 73-літній генерал Краснов надіслав з Берліну Павлову листа, в якому дав кілька рекомендацій стосовно організації повстанського руху. В тому ж 1942-му році Краснов запропонував німецькому керівництву допомогу в справі формування козацьких підрозділів у складі Вермахту для боротьби з Радянським Союзом. В вересні 1943р. талановитий отаман очолив Головне управління козацьких військ Імперського Міністерства Східних окупованих територій. Відомо, що Краснов не поділяв досить-таки популярну ідею "козацької самостійності" (під цією назвою ним навіть була опублікована стаття). Не належав він і до числа прихильників механічного об'єднання й співпраці з суттєво пізніше посталою РОА (Російською Визвольною Армією) генерала Власова.

З січня 1943 року, під тиском переважаючої кількісно й до зубів озброєної американською допомогою Червоної Армії, німецькі війська вимушені були розпочати відступ. Вслід за ними, небажаючи вдруге потрапляти до кривавого "комуністичного раю", цілими родинами вирушають і козаки. Залишені для прикриття відступу козацькі частини розгромили біля Новочеркаська передові частини 2-ої гвардійської армії й захопили в полон 360 червоноармійців та офіцерів. Прагнучи надати родинам козаків допомогу, генерал Вермахту фон Клейс наказом від 02.01.1943 створив Кавказький штаб евакуації. Згідно наказу, польові комендатури зобов'язані були надавати втікачам всебічну допомогу. Факти свідчать що німці дотримувались й чесно виконували взяті на себе зобов'язання. Свідчення тому — трьохтижнева евакуація до Криму відрізаних від решти відступаючих на косі Чушка (Таманський півострів) 120.000 козаків та членів їхніх родин. 10 листопада 1943 року, в Кіровограді (на той час там зібралось близько трьох тисяч козаків) Павлов починає формувати в складі Вермахту загони Козацького Стану. Одягнуті в німецьку форму козаки дійсно були ворогами злочинної сталінської системи, але не Росії. Спілка з німцями була для них лише нагодою в справі визволення Батьківщини від більшовизму. Як свідчать збережені фронтові донесення, козацькі частини воювали „стійко, з криками Ура, за Батьківщину".

Отримавши звання "похідного отамана", Павлов починає єднати козаків в єдину потугу. Формальне постання Козацького Стану (козацьких поселень) почалось у відповідності з декларацією німецького уряду від 10 листопада 1943 року, який визначив територію постою в районі Кам'янець-Подільського. Окрім того, відбувалось формування козацьких полків в Шепетівці та Славуті. Згідно наказу керуючого східними добровільними військами генерала Кестринга (наказ від 31.05.1944) в Берліні було створено Головне управління козацьких військ на чолі з Красновим. На початку червня 1944р., Козацький Стан був передислокований в Білорусію, в район містечок Барановичі – Слоним – Єльня – Столиці – Новогрудки. Сюди перебрався й штаб. Протягом досить-таки короткого проміжку часу, постало 11 піших козацьких полків, чисельністю близько 1200 осіб кожен. Період перебування козацьких частин в Білорусі ознаменувався впорядкуванням церковного життя Стану. Протоієрей Василь Григор'їв (вихідець з донських козаків) зорганізуючи Козацьку епархію налагодив контакт з управляючим  Барановичівсько-Новогрудської епархії Білоруської Православної Церкви єпископом Вітебським і Полоцьким Афанасієм (Мартосом), й отримав відповідне благословіння. Сам єп. Афанасій неодноразово правив служби для козаків, залишивши таким чином про себе добру згадку.

Затятість з якою бились козаки з Червоною Армією засвідчила для керівництва Вермахту їхню практичну цінність. 8 листопада 1942 року була прийняте рішення про створення козацького кавалерійського з'єднання. Керівником 1-ї кавалерійської дивізії був назначений полковник Хельмут фон Панвіц. Станом справ на 1 листопада 1943р., чисельність очолюваної ним дивізії сягала 18 555 осіб. Переважна більшість офіцерських чинів спілкувались між собою російською мовою. Фон Панвіц (якого козаки жартома але з повагою називали "батько Панько") не поділяв нацистську „расову теорію" й наказав всьому німецькому персоналу вивчати російську. З метою підняття бойового духу, надання моральної підтримки й практичного навчання, дивізію нерідко відвідував герой Першої світової війни, кубанський генерал Андрій Григорович Шкуро (Шкура). Доречі, як згадують вцілілі козаки, Шкуро ніколи не цурався того що є нащадком славних запорожців, а в часі відвідин козацьких полків спілкувався рідною українською мовою.

Восени 1943р., козаки фон Панвіца були перекинуті в Югославію, де помітно активізувалась комуністична партизанка під керівництвом Й.Б. Тіто. Завдячуючи неабиякій маневровості, козацькі частини виявились суттєво пристосованішими до гірських умов Балкан аніж виконуючі охоронні функції німецькі дивізії. Влітку 1944р., козаки здійснили не менше п'яти самостійних антитерористичних операцій в гірських районах Хорватії і Боснії, в часі яких було знищено чимало партизанських баз і пунктів. Успіх козацької кавалерії спричинився до формування 2-ої Козацької Кавалерійської дивізії. Наприкінці війни, козаки фон Панвіца (на той час, в січні 1945р., він вже був обраним Верховним Похідним отаманом всих козацьких військ) вели досить вдалі бої з окуповуючими Югославію дивізіями Червоної Армії, які намагались в районі річки Драва з'єднатись з загонами Тіто. В часі тяжких боїв, козацькій кавалерії вдалось розгромити один з полків 233-ої радянської стрілкової дивізії й примусити решту залишити захоплений раніше плацдарм на правому березі. Факт обрання німецького генерала Всекозацьким Отаманом було відповіддю на його закоханість в козацький фолкльор й щире прагнення зберегти козацькі традиції. Фон Панвіц вдягав козацький стрій, заснував для дітей загиблих школу козачат (одного навіть всиновив), відновив притаманні їм атрибути (папахи, кубанки і лампаси) й першим ставав в часі молитви на коліна.

Але дозвольте повернутись до Козацького Стану. Влітку 1944 року полковник Павлов загинув, й похідним отаманом був назначений колишній білогвардійський сотник Тимофій Доманов. В зв'язку з новим наступом Червоної Армії, Козацький Стан був передислокований спочатку з Білорусії на північ Польщі, а 6 липня 1944 року було прийняте рішення  про перехід козацьких частин в Північну Італію. Пізніше сюди перебрались й їхні родити та кавказькі (переважно черкеські) частини під керівництвом генерала Султан-Гірей Клича. Вимушених колоністів поділили по донським, кубанським і терським станицям. Про життя козаків на Півночі Італії в 1944 році було відзнято документальний фільм. Доречі, серед духовенства яке супроводжувало козаків в часі відступу були й українські священники (зокрема благочинний Донецького округу Автономної Української Православної Церкви протоієрей Ісидор Дереза, який дійшов з козаками аж до австрійського містечка Лієнц). Козаки відразу перейменували місцеві поселення в станиці, депортували всих, кого підозрювали в співпраці з антифашистами, налагодили видання газети "Козацька земля" і навіть відкрили Перше козацьке юнкерське училище під керівництвом полковника Мединського. Історія Козацького Стану в Італії є короткою (серпень 1944 – травень 1945), проте вже стала причиною кількох досліджень (переважно західними) істориками. Переймаючись проблемою збереження козацької ідентичності, генерал Краснов в 1944 році звернувся з листом-проханням до Архієрейського Синода Російської Православної Церкви за кордоном й митрополита Анастасія започаткувати окрему Козацьку єпархію на чолі з архієпископом або навіть митрополитом. На жаль, донині належним чином не досліджено роль православного клиру в долі Козацького Стану. Проте відомо, що саме його зусиллями була зірвана спроба нацистів переформувати Головне управління козацьких військ в Козацький Уряд й сепарувати козаків в окремий етнос. Деякі історики підозрюють що саме завдячуючи старанням, зв'язкам і зусиллям духовенства, в квітні 1945 року Козацький Стан врешті-решт підпорядкували генералу Власову.

30 квітня, керуючий німецькими військами в Італії генерал Ретінгер видав наказ про капітуляцію. Ця обставина змусила керівництво Стану прийняти рішення про переселення до Східного Тіролю (Австрія). Загальна кількість бійців, членів їхніх родин та нездатних до участі в військових діях козаків сягала на той час 40 тисяч осіб. 2 травня розпочався перехід козаків через Альпи. Вцілілі свідчили, що долаючи високогірні перевали козаки нерідко вбивали втікаючих з Італії німецьких офіцерів й обурювались їхнім небажанням продовжувати спротив сталінським союзникам. Витримавши кілька бомбардирувань й сутичок з партизанами, козаки дісталися 6 травня міста Лієнц. Незабаром (10 травня) туди підійшли й козацькі частини якими керував генерал Шкуро. З боями вже після підписання капітуляції пробивалась в Австрію з Хорватії й 15-та кавалерійська дивізія фон Панвіца. 18 травня (вже по закінченню бойових дій) весь склад Козацького Стану капітулював британській окупаційній армії. Козакам дозволили оселитись в кількох таборах. Згідно лютневих пунктів Ялтинської угоди, США та Великобританія зобов'язувалися передавати Сталіну всіх колишніх радянських громадян, які зі зброєю в руках воювали на боці Німеччини. 28-го травня 1945-го року, генерал Краснов (який, до речі, ніколи громадянином так ненависного йому Радянського Союзу і не був) та ще близько двох з половиною тисяч козацьких отаманів та офіцерів були передані англійцями СМЕРШу. Згодом почався процес затримання й передачі рядових козаків та членів їхніх родин. Чимало з них загинули від куль й штиків британців, а багатьох ще в часі перевезення до Радянського Союзу на смерть закатували радянські солдати. Не кращою була доля і вцілілих. Згодом урядові чинники Великої Британії визнали факт передачі козаків помилкою і вибачилися, проте ця обставина не повернула життя кільком сотням тисяч вбитих і по-звірячому закатованих.

Генерал фон Паннвіц, як громадянин Німеччини депортації в Радянський Союз не підлягав. Британці пропонували йому утримання в концтаборі для німецьких військовополонених, але він відмовився, заявивши що не має морального права залишити козаків, період керування якими він вважає найщасливішими роками життя. Мужній вчинок став прикладом і для підлеглих йому офіцерів. Майже всі погодились на етапування з козаками до Сибіру. Більшість звідти не повернулись.

Відомо, що Сталін безпосередньо давав вказівки щодо форм фіксації показів утримуваних в Луб'янській в'язниці козацьких генералів. Протоколи "допитів" складені типовою для комуністичних агітаторів мовою. Ця обставина дає підстави стверджувати що впродовж півтора року (саме стільки часу відбувалось так зв. досудове слідство) "підслідних" неодноразово катували й замикали в карцер. Знищити, попередньо всебічно оббрехавши й скомпрометувавши людей які створюваному ним „радянському народові" могли логічно й переконливо пояснити злочинну суть очолюваної ним системи, було для Сталіна вкрай важливим. Рішення про страту Краснова й Шкуро було прийняте ще до формального (доречі закритого) судового процесу на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б). 15-го січня 1947 року, о 18.00. розпочалось закрите засідання Військової Колегії Верховного Суду СССР. Судилище відбулось без участі обвинувачення і захисту (прокурорів та адвокатів) й свідків. Визнавши чільників Козацького Стану (Петра Краснова, Андрія Шкуро, Клич Султан-Гірея, Семена Краснова, Тимофія Доманова й Хельмута фон Панвіца) винними в шпигунстві, контреволюційно-білогвардійській й диверсійно-терористичній діяльності проти Радянського Союзу й засуджуючи їх до смертної кари, судді лише слухняно виконали вказівку Сталіна і його позбавленого совісті, честі та гідності підлабузницького оточення. Наступного дня останні козацькі отамани були страчені. Розстріляли лише немічного на той час Петра Краснова. Решту - розважаючись повісили на гаках. Хтось з причетних до катування згадував, що в останню хвилину Андрій Шкуро спромігся плюнути на ката.

В 1994-му році на території московського Храму Всіх Святих, коштами німецьких ветеранів й товариства ХV Козацького кавалерійського корпусу ім. генерала фон Панвіца було встановлено пам'ятник, яким вшановувалася пам'ять страчених козацьких генералів й загиблих козаків. 8 травня 2007-го року його осквернили. Попри формальне відкриття кримінальної справи за статтею "вандалізм", святотатці не знайдені і донині.

На прохання кількох (серед них і емігрантських) козацьких об'єднань реабілітувати знищених сталінізмом козацьких генералів, російська влада (певно прагнучи позагравати з осілою на Заході російською діаспорою), в 1996р. пішла назустріч проханню. Але вже в наступному році, рішенням Головної військової прокуратури та визначенням Військової колегії Верховного Суду Російської Федерації від 25 грудня 1997р., громадяни Німеччини й Югославії Краснов П.М., Шкуро А.Г., Султан-Гірей Клич, та громадянин Радянського Союзу Доманов Т.І. визнані засудженими обґрунтовано й такими що "не підлягають реабілітації".

Територія Всевеликого Війська Донського до 1920р. обіймала й значну частину нинішніх Луганської та Донецької областей. Це означає що організований збройний опір комуністичній системі чинився не лише на Галичині й Волині, а й на крайньому Сході України. Донині живі учасники тих подій, й невизнання їх (як і вояків УПА) воюючою з комуністичним тоталітаризмом стороною є великою несправедливістю.

Олесь Вахній