Зіткнення

Якось увечері я йшов вузькою стежкою вздовж цегляної огорожі, що завертала під прямим кутом, де не видно, чи йде хтось назустріч, та й йому тебе не видно. Й отам на повороті на мене налетів хлопець, що біг з того боку. Ми зіткнулись, як дві машини на зустрічній смузі. Він був вищий і масивніший. Однак, упасти я не встиг: він узяв мене за плечі, як ото беруть тумбочку, легко переставив на обочину, сказав: "Ізвіні, дєд!" — і побіг собі далі.

Це трапилося з десяток років тому, коли те, як він мене назвав, було мені ще новиною. А тепер уже ні.

Часом приємно згадувати того хлопця, оту сильну й водночас обережну масу його тіла, завдяки чому ми зіткнулись не як машини-залізяки, а як дві живих подушки. Інколи так чудно: хочеться знати, хто він був, куди отоді біг і що з ним зараз. А то й отак: чи згадує він про мене? Якщо подумати, то все це не зовсім і курйозне. Може, отут десь ховаються вічно непрояснені питання: в якій саме точці одне покоління розминається з другим? І куди ти сам біг, коли був таким, як той хлопець? А головне, куди ти встиг добігти — до того, як почав ходити впевненіше, але й повільніше?

Найсумніше в тих зіткненнях — ви не встигаєте поговорити. А воно, може, комусь би й знадобилося, бо він же біжить кудись туди, звідки ти якраз чалапаєш. Ні — ви розходитесь. У тебе теж так було з людьми тридцятих, сорокових, п'ятдесятих років. П'ятдесяті ти ще сам застав і знаєш їх переляканими й бідними. Хоча твої сімдесяті були ще гіршими, бо ганебнішими, й твої тодішні ілюзії ("ми проживемо інакше") теж були ганебні, бо ні на чому не тримались. А через те й чудесні дев'яності геть змарновані твоїм наївним поколінням, а вже нічого не повернеш.

А нинішні хлопці щось там намагаються виправити, на бігу відставляючи тебе на обочину: "Ізвіні, дєд…".