Поміж того, що не любила моя мати, вона не любила зеленого борщу з кропиви, польових чайок-чибісів і німців. Чому німців, я розумів змалку. А про борщ і чибісів мати пояснила, коли я почав сивіти, а вона перестала боятися.

Борщ із кропиви їй стояв упоперек горла з тридцять третього року. А чибіси гніздяться в полі, в гніздах багато яєць, і вони такі гіркі, що мати, згадавши їх через багато літ, по-чоловічому сплюнула. От скільки вона тоді випила тих яєць.

І ще дещо з тих часів мати не любила, й не вміла пояснити, чому не любила. Це був Демид, наш тодішній сусід. Ми жили тісно, наші вікна дивилися в їхні вікна. У них на вікні стояла цяцька — паровичок із червоними колесами. І наші діти заздрили їхнім.

Коли наші їли борщ із кропиви, Демид не захотів. Він вивів свою сім"ю, дев"ять душ, із двору, й сказав, що знає, де є чудо-машина: ляж під неї й тобі в рот самі падають галушки. Цяцьку-паровичок вони забрали з собою. Дійшли до Черняхівки, це недалеко, лягли рядком на вигоні й померли там усі дев"ятеро.

Того року в селі померло дві тисячі

Мати розказувала про це якось сердито. Немов то неправильна смерть, недоступна, як ота цяцька в них на вікні. Мати казала: "Дурний Демид!" — як ні про кого іншого. А вона знала поіменно всіх, хто того року в нас помер. Їх було дві тисячі — вдесятеро більше, ніж пропало потім на війні. І я питав:

— Мамо, чому ви не любите німців, якщо наші погубили вдесятеро більше людей?

— Дак то ж наші! — простодушно відповідала мати.

Я казав, що таких "наших" годилося би перевішати, й тоді вона плакала. Тепер не питаю її про це. Вона мені рідко сниться, й не хочу, щоб вона плакала в тих снах.

×