Ще трохи зосталося на світі дідів, які носять сталінські картузи — захисного кольору й напіввійськового фасону. Такі картузи за моєї пам"яті ніде не продавалися, отже, хтось їх шив сам, і мені іноді кортіло знати — хто.

Останній знайомий дід, який носив такого картуза, помер два роки тому, й я не встиг у нього спитати. Дід здавався вічним, і думалося, що ще встигну.

Його картуз лишився стирчати на кілку в дворі. Дід помер зимою, а влітку двір заріс кропивою, й картуз виднівся над тими заростями — так, наче то сам дід. І я туди не ходив. А оце недавно — дай, думаю, подивлюся.

Він провисів на кілку дві зими й два літа, а йому хоч би що. Той, хто його шив, був явно майстер. Картуз лише трохи вицвів. І захотілося його приміряти, поки ніхто не бачить. Я зняв його з кілка й перевернув денцем до себе. Це був несвідомий рух — бо завжди здавалось, що в таких картузах, на денці, лежить якийсь секретний лист із сургучною печаткою. Або нова зелена совєцька троячка, яких тепер уже нема.

Дід умер зимою, а влітку двір заріс кропивою

Отже, я перевернув його денцем до себе — й здригнувся од несподіванки, й передумав одягати.

Бо там, на денці, з того боку, що над дідовим лівим вухом (як уявити, що картуз на голові) — там причепилася лялечка великого метелика. Мабуть, нічного бражника — завбільшки з горобця, з сірими верхніми й червоними нижніми крилами. Ті чудові нижні крила рідко щастить бачити, хіба ненароком сполохаєш метелика вдень, коли він спить. У тих бражників товсте пузо й м"який характер — вони дають погладити своє оксамитове пузо, так, ніби то не метелик, а корова.

Утім, у діда й навіть у його корови був характер зовсім інший. Я б у його картузі побоявся оселитися. Але може бути, що той метелик знав діда набагато краще, ніж я.

×