Є в Києві одне місце, де мені незатишно бувати надвечір, при заході сонця.

Це місце легко описати, бо його всі знають. Коли звертаєш із Хрещатика біля колишнього Центрального гастроному за ріг, на Фундуклеївську, — оце воно і є.

Я ходив сюдою тисячі разів, однак не часто траплялося бувати тут тоді, коли сонце — отак низько в кінці вулиці. Здається, воно висить просто над перехрестям коло Оперного театру. Коли сонце саме там, воно сліпить тобі очі, й за Російською драмою місто щезає, обривається, провалюється, ніби вже й нема там нічого.

Я чогось саме в такий момент і саме тут відчуваю незрозумілу тривогу, незатишність і страх. Це щось навіть більше, ніж утрата дому — а ніби прощання з батьківщиною.

Це дивно, бо моя батьківщина не на захід звідси, а з протилежного боку, за Дніпром, на Лівобережжі.

Отже, що означають ця тривога і цей страх?

Усе це дуже нагадує ті відчуття, коли ти відстав від свого полку й знаєш, що це назавжди. В армії мені доводилося відставати від полку, але завжди вдавалося наздогнати його. А батько розказував, як воно буває насправді, коли зостаєшся сам і вже нема кого наздоганяти. І я змалку панічно боявся, щоб це коли-небудь не сталося зі мною — але отут саме це я й переживаю.

Востаннє наша армія відступала сюдою 90 років тому

Чому саме тут?

Адже востаннє наша армія відступала сюдою на захід аж 90 років тому, отак само літом, коли сонце лежало низько над перехрестям коло Опери. Отже, це не пережитий мною досвід, а може, тільки наслідок пізнішої начитаності. Але ж я переживав тут це й раніше — коли ще не було де прочитати чи почути про те, як у тому напрямку, на захід сонця, востаннє відступала наша армія та так і не поверталася більше.

×