Кілька днів тому, ввечері, один чоловік сидів за столом, їв вермішель і раптом заплакав.

Плач був потужним і швидким — як блискавка, що пронизує півнеба й щезає в землі. Через те, здається, ніхто нічого не помітив. Він коротко зітхнув і їв собі далі.

Той чоловік із вермішеллю був я.

І мені здається важливим зафіксувати, як воно все сталося. Я давно знав, що колись це трапиться, й був до цього майже готовий. Одначе уявляв усе зовсім інакше. Чогось думав, що при цьому навколо буде порожньо, безрадісно, безпомічно, аж настільки, що в мене не стане сил, щоб застебнути штани. Саме це здавалося нестерпно-противним, що штани будуть незастебнуті — саме тоді, коли ця блискавка вдарить.

Аж бач, воно зовсім не так. Ще нема причин себе соромитися, я їм вермішель, і вона не втратила своєї чудесної домашньої простоти й затишного теплого хлібного запаху — нічого з того, за що я її люблю.

Прожив життя, а так і не навчився правильно зав"язувати шнурки

Одначе, ось воно сталося — те, до чого нібито був готовий. Тобто, настав момент, коли в одній точці для тебе, само собою, зійшлося все. І те, що твої діти ростуть швидко, а твої дерева — повільно. І що втрачено вже багато друзів чи просто добрих людей. І що надто мало тих, хто вміє тебе чути, а ти їх. І що тебе любить нічия собака Булька, і ти любиш її, але вона нічия, й ти знаєш, що це назавжди, бо тут нічого не зміниш. Так само, як і те, що ти не вмієш грати на сопілці, або те, що прожив життя, а так і не навчився правильно зав"язувати шнурки. Це та мить, коли добре усвідомлюєш, що далі вже нічого не буде.

А щоб не обманювати себе, точніше буде сказати: це не та сама мить, але — така сама.

А ще точніше — хочеться втішити себе, що вже щось знаєш про це.

×