Усе близько

Коли цілий місяць живеш у майже повному безлюдді й потім приїдеш до Києва, то перша посадка у вагон метро неминуче шокує тебе. Бо тут одразу багато людей. А ти — неготовий. Дівчачий асортимент зовсім неймовірний — ноги, шорти, торси, вуха, мордочки, все повне теплого літа, очманіти можна. На них мимоволі дивишся, як ото на квіти, дерева чи птахів, на все те, що дає себе просто розглядати. А чоловіки у вагоні здебільшого смішні або потворні, бо себе ж не бачиш, який ти сам, от якраз тепер, коли на них дивишся. А не можеш не дивитися, бо притягує. Тут ніби ждеш зустріти когось свого, а це неможливо і не треба, краще завтра, бо зараз картина ще деформована. Одначе ця деформація така потужно переконлива, що аж справжніша справжнього, і її не варто розглядати впритул, бо потім не знатимеш, що робити з усім побаченим.

Це щоразу повторюється наприкінці серпня вже літ 20. Я сяк-так привчив себе уникати небезпеки й вчасно опускати очі. А от цього року попався. Доїхав до своєї станції й вийшов на перон. І тут побачив здалеку бомжа й одразу рушив до нього. Бо здалося, що впізнав. То був давній знайомий професор-гуманітарій. Не те щоб світило науки, але добрий, негордий і безвідмовний. Він стояв без свого незмінного костюмчика й вгадувався лиш по очах, голубих, завжди вологих. Я йшов до нього, не знаючи, що скажу і чим допоможу. В одну мить світ змінився, щось безповоротно сталося і з цим чоловіком, і тепер вже зі мною. Отак ніби тобі додому близько, але ти не знаєш, чи дійдеш туди і чи в тебе ще є дім. Наблизився до бомжа й зрозумів, що обізнався. І відчув якесь печальне полегшення — не від того, що то не він, а від того, що я наважився підійти. Хоч нормально було б інакше — розвернутися й тікати подалі від того чоловіка, бо тобі вже пізно міняти світ.